Ніч у Лісабоні
Шрифт:
– А нинішня?
– Ця дурна і байдужа до всього. Я можу її відіслати, і вона нічого не подумає, тільки зрадіє.
– А ти ще не відіслала її?
Гелен посміхнулась і одразу стала красунею.
– Спершу я мусила переконатись, що ти справді тут.
– Тобі треба відіслати її раніше, ніж я зайду, – сказав я. – Вона не повинна бачити нас удвох. А ми не можемо піти кудись в інше місце?
– Куди ж?
Та й справді: куди? Раптом Гелен засміялась.
– Ми стоїмо, наче підлітки, яким доводиться зустрічатись таемно, бо батьки вважають їх
Гелен мала рацію. То були дрібниці, яких я не передбачав, – їх ніколи не передбачають.
– А так, – погодився я. – Ми стоїмо, як підлітки. Наче життя повернуло нам нашу юність.
Я поглянув на Гелен. Їй минуло двадцять дев’ять років; але видавалась вона такою ж, як я знав її колись. Минулі п’ять років, здавалося, стекли з неї, як краплі дощу з молодого тюленя.
– Я і приїхав, наче підліток, – сказав я. – Всі аргументи були проти, але я, як підліток, ні про що більше не подумав. Я не знав навіть, чи не живеш ти вже давно з кимось іншим.
Вона нічого не відповіла. Її каштанове волосся вилискувало в світлі ліхтаря.
– Я піду вперед і відішлю служницю, – зрештою сказала вона. – Але мені й подумати страшно, що я лишаю тебе на вулиці самого. Мені здається, ти можеш знову зникнути, так само несподівано, як і з’явився. Де ти перебудеш цей час?
– Там, де ти знайшла мене. В якій-небудь церкві. Можу піти назад до собору. В церквах надійно, Гелен. Я став тепер великим знавцем французьких, швейцарських та італійських церков і музеїв.
– Приходь через півгодини, – прошепотіла вона. – Ти ще пам’ятаєш вікна нашої квартири?
– Так, – відповів я.
– Якщо крайнє вікно буде відчинене, значить, усе гаразд і ти можеш підійматись нагору. Якщо ж воно буде зачинене, почекай, поки я відчиню.
Мимоволі я згадав Мартенса і своє отроцтво, коли ми грали в індійців. Тоді умовним знаком для Шкіряної Панчохи чи для Віннетоу, які чекали внизу, було світло у вікні. Може, це повторювалось? Чи можливо взагалі, щоб що-небудь повторювалось у житті?
– Добре, – погодився я і хотів уже йти.
– Куди ти підеш?
– Хочу подивитись, чи відкрита ще Марийська церква. Наскільки я пам’ятаю, це – чудовий витвір готичної архітектури. За ці роки я навчився цінувати такі речі.
– Облиш це! – сказала вона. – З мене досить і того страху, що я змушена лишити тебе самого.
– Гелен, я навчився обережності, – відповів я.
Вона похитала головою. З її личка раптом спала маска мужності.
– Не досить, – заперечила вона. – Не досить. Що я робитиму, якщо ти не прийдеш?
– Ти нічого не зможеш зробити. У тебе номер телефону той самий?
– Той самий.
Я лагідно поклав їй руку на плече і сказав:
– Гелен, все буде гаразд.
Вона кивнула.
– Я проведу тебе до Марийської церкви. Я хочу переконатися, що ти дійшов туди в повній безпеці.
Ми мовчки пішли до Марийської церкви. Йти було недалеко.
Я став у тіні порталу. Праворуч стояла затінена ратуша; тільки на обличчях старих скульптур лежала смужка місячного світла. Там, з парадного ґанку, в 1648 році було оголошено про закінчення Тридцятилітньої війни; а також – про початок «тисячолітньої імперії» в 1933 році. Я подумав: чи доживу, поки тут проголосять її кінець? На це в мене було мало надії.
До церкви я не зайшов. Нараз мені стало огидно ховатись. Я, правда, не забув про обережність; але церква в ту мить видалася мені чимось подібним до темної печери. З тої хвилини, як я побачив Гелен, мені вже не хотілось без потреби почувати себе зацькованим звіром.
Щоб не привертати до себе уваги, я пішов далі. Місто, досі небезпечне, знайоме і водночас чуже, оживало. Я відчував це, бо сам жив. Анонімне буття останніх років, яке було лише боротьбою за голе існування, безплідним животінням з дня на день, раптом здалося не таким уже й марним. Воно сформувало мене, і несподівано, наче ніжна квітка, що розпустилась уночі, з’явилося живе чуття, якого я раніше не знав. З романтикою це нічого спільного не мало; але те чуття було таке нове і хвилююче, немов велика, яскрава тропічна квітка, що по волі якогось чарівника зненацька виростає на звичайному кущі, де ви звикли бачити щонайбільше миршаві пуп’янки.
Дійшовши до річки, я зупинився на мосту і став дивитись через перила на воду. Ліворуч від мене стояла вартова башта часів Середньовіччя, в якій тепер влаштували пральню. У вікнах світилось, і дівчата ще працювали там. Світло з вікон широкими смугами падало на річку й відбивалось від неї. Порослий липами темний вал здіймався на тлі глибокого неба, а праворуч, над сонними садами, височів силует собору.
Я стояв спокійний, звільнившись від будь-якого нервового напруження. В навколишній тиші чути було тільки плескіт води та приглушені голоси праль за вікнами. Про що там говорили, розібрати я не міг. Те, що я чув, здавалося, були тільки людські звуки, ще не сформовані в слова. То були лише ознаки присутності людей, але ще не ознаки брехні, обману, глупоти й пекельної самотності, які могли зазвучати на бридких високих тонах обдуманої мелодії готових слів.
Я глибоко дихав, і мені здавалось, ніби я дишу в тому ж ритмі, що й вода в річці. На одну мить, що була поза часом, мені навіть здалося, ніби я – частина мосту і вода тече разом з моїми подихами крізь моє тіло. Це здалося само собою зрозумілим і не дивувало мене. Я не думав; і мої думки, якщо вони взагалі були, линули мимо свідомості, як моє дихання і як вода.
В темряві липової алеї ліворуч від мене замиготів промінь різкого світла. Я слідкував за ним очима і невдовзі знову почув голоси праль. Лише тепер до моєї свідомості дійшло, що якийсь час я їх не чув. Запах липового цвіту я теж став відчувати знову. Він линув над водою за слабким вітром.