Ніч у Лісабоні
Шрифт:
– Рудольфе, це я, Йозеф, – мовив я.
Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.
– Звідки ти взявся? – прошепотів він.
Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?
– Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, – сказав я.
Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.
– У тебе є дозвіл на перебування тут?
– Лише від самого себе.
– А як ти перебрався через кордон?
– Це
Він вирячився на мене.
– Для цього ти приїхав?
– Так, – відповів я.
Нараз мене огорнув цілковитий спокій. Поки я був сам, цього відчуття не було. А тепер все моє хвилювання як рукою зняло, бо я лише думав про те, як мені заспокоїти цього спантеличеного чоловіка.
– Задля цього? – спитав він ще раз.
– Саме так. І ти повинен допомогти мені.
– Боже мій! – вигукнув Мартенс.
– Що – вона померла? – запитав я.
– Ні, не померла.
– А вона тут?
– Так, вона була тут. Принаймні тиждень тому.
– Нам у тебе можна поговорити? – запитав я.
Мартенс кивнув.
– Медсестру я вже відіслав. Якщо прийдуть пацієнти, їх теж відішлю. Я не можу запросити тебе до своєї квартири. Я одружений. Ось уже два роки. Ти розумієш…
Я розумів. У «тисячолітній імперії» давно вже не можна було довіряти навіть своїм родичам. «Рятівники Німеччини» щодня вихваляли фіскальство як національну чесноту. Я пізнав це на собі. Брат моєї жінки доніс на мене.
– Моя дружина не член партії, – поспішив з поясненням Мартенс. – Але ми з нею ніколи не говорили про щось таке… – він збентежено глянув мені в обличчя, – як оце зараз. Я точно не знаю, як вона дивиться на це. Заходь сюди.
Він відчинив двері до кабінету і потім замкнув їх за собою.
– Не треба замикати, – сказав я. – Замкнені двері можуть викликати більшу підозру, ніж коли ми з тобою на виду.
Мартенс повернув ключ назад і підійшов до мене.
– Йозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?
– Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п’ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…
– І з-за цього ти пробирався сюди?
– Авжеж, – відповів я здивовано. – А чого ж іще?
– Ми повинні десь тебе сховати, – сказав він. – Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.
– Вона вийшла заміж? – спитав я.
– Гелен? – Мартенс похитав головою. – Я гадаю, що вона
– Де вона мешкає. В тій самій квартирі?
– Напевно.
– У неї ще хтось живе?
– Кого ти маєш на увазі?
– Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.
– Цього я не знаю.
– Ти повинен розвідати, – сказав я. – І сказати їй, що я тут.
– Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…
– А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?
– Та правда, – погодився Мартенс. – Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.
– Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п’ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П’ять років – це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.
Мартенс кивнув.
– Я тебе не розумію, – сказав він трохи згодом.
– Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.
– Чому ти не написав їй?
– Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.
– Коли мені піти до неї?
– Зараз, – сказав я здивовано. – А коли ж іще?
Він озирнувся довкола.
– Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.
– Я не хочу сидіти під замком, – заявив я. – А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?
– Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.
Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп’ячу дружбу.
– Поки що я сходжу в собор, – сказав я. – Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?
– Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?
– Де є телефон, там і небезпека.
– Можливо. – Він в нерішучості постояв хвилинку. – Так, мабуть, твоя правда. Якщо мене ще не буде вдома, подзвониш удруге або передаси, де ти ждеш.
– Гаразд.
Я взяв свого капелюха.
– Йозеф, – знову озвався Мартенс.
Я обернувся.
– Як воно тепер за кордоном? – спитав він. – Так, без усього цього?…
– Без усього цього, – відповів я. – Приблизно так: без усього цього. Не зовсім, правда. А як тут? З усім цим – і без одного?