Ніч у Лісабоні

Ремарк Эрих Мария

Спершу я вирішив подзвонити по телефону одному другові минулих років, про якого знав, що він не був прихильником існуючого режиму. По телефону я довідаюсь, чи зможе він допомогти мені. Подзвонити прямо дружині я не наважувавсь, бо не знав, чи не живе з нею ще хтось.

Я стояв у невеличкій скляній кабіні перед апаратом і книгою міських телефонів. Коли почав гортати сторінки з заяложеними й обшарпаними ріжками, моє серце так закалатало, що мені здалося, ніби я чую його стук; я боявся, що його ще хтось міг почути, і нижче схилив голову,

щоб ніхто не впізнав мене. Не роздумуючи, відкрив сторінку на тій літері, з якої починалось моє колишнє прізвище. Я знайшов ім’я своєї дружини, номер телефону був той самий, але адреса змінилась. Площа Ріссмюллерплац, тепер називалась Гітлерплац.

У ту мить, коли я побачив адресу, мені здалося, наче бліда лампа в кабіні спалахнула в сто раз яскравіше. Я озирнувся – здавалось, я стою серед ночі в яскраво освітленому скляному ящику, або ж на мене ззовні спрямований промінь прожектора. Тільки тут я збагнув, якою божевільною була моя витівка.

Я вийшов з кабіни й попрямував через слабо освітлений вокзал. Рекламні плакати організації «Сила через радість» та німецьких курортів з їхніми голубими небесами і щасливими людьми загрозливо дивились на мене згори вниз. Очевидно, саме прибуло кілька поїздів; пасажири юрбами підіймались по сходах мені назустріч. З однієї групи відділився есесівець і пішов прямо до мене.

Я не тікав. Могло ж бути, що він мав на увазі не мене. Але він зупинився переди мною і, дивлячись на мене, запитав:

– Пробачте, у вас можна прикурити?

– Прикурити?… – перепитав я, а потім поспіхом: – Авжеж можна! Сірник…

Опам’ятавшись, я сунув руку в кишеню, шукаючи сірники.

– Навіщо сірники? – здивувався есесівець. – Адже у вас горить сигарета!

Я зовсім забув, що курю. Підставив йому сигарету. Він притулив свою до вогника на кінці моєї сигарети й почав смоктати.

– Що це у вас за сигарета? – спитав есесівець потім. – Вона пахне майже як справжня сигара!

То була французька «Голуаз». Переходячи кордон, я захопив їх кілька пачок.

– Подарунок від приятеля, – відповів я. – Французьке зілля. Чорний тютюн. Він привіз їх, повернувшись із подорожі. Для мене вони теж занадто міцні.

Есесівець засміявся.

– Найліпше – це зовсім кинути курити, правда? Як це зробив фюрер. Але як ти кинеш, особливо в такі часи?

Він козирнув і пішов далі.

Шварц ледве помітно всміхнувся.

– Коли я ще був людиною, яка мала право куди-небудь ступити ногою, то сумнівався, читаючи, як письменники змальовують різні страхи і жахи: що у жертви завмирає серце, що воно ніби ціпеніє, що людині пробігає мороз по спині чи по жилах, що все її тіло обливається потом… – я вважав, що то всього лиш заяложені слова і поганий стиль; можливо, все це так і є. Але в той же час я мушу визнати: це правда! Я все це пережив сам і точнісінько так, хоча раніше, коли ще нічого подібного не зазнавав і сміявся з цього…

Підійшов офіціант і запитав:

– Може, добродії

бажають прийняти ще когось до свого товариства?

– Ні.

Він схилився трохи нижче нади мною:

– Не хочете, перш ніж відмовитись остаточно, поглянути на тих двох дам, що біля стойки?

Я поглянув. У однієї з них, на перший погляд, була досить ставна постать. Обидві в вечірніх сукнях, які тісно облягали стан. Облич я не міг розглядіти як слід.

– Ні, – сказав я ще раз.

– Це справжні дами, – пояснив офіціант. – Ота, що праворуч, німкеня.

– Це вона вас послала сюди?

– Ні, шановний пане, – відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. – Це моя власна ідея.

– Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.

– Що він хотів? – поцікавився Щварц.

– Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.

– Я ще нічого не платив, – серйозно відповів Шварц. – А ви гадаєте, це шпигунки?

– Не виключено. Але в ім’я єдиного для них ідеалу – заради грошей.

– Це німкені?

– Одна з них, як сказав офіціант.

– Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати німців?

– Навряд. Викрадати людей мастаки тепер інші.

Офіціант приніс на тарілці бутерброди. Я замовив закуску, бо відчував, що п’янію від вина. А мені хотілось мати ясну голову.

– Ви не будете їсти? – запитав я Шварца.

Він похитав головою.

– Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, – розповідав Шварц. – Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в’їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.

Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.

Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.

– Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? – запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.

– А хто це говорить? – поцікавилась жінка.

– Друг доктора Мартенса.

Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.

– Прошу назвати ваше прізвище, – сказала жінка.

– Я – друг доктора Мартенса, – повторив я. – Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.

– Дуже шкодую, – відповів жіночий голос. – Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.

– А ви зробіть це як виняток, – сказав я. – Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.