На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

За одним новеньким бангалом у саду яблунь з побитим приморозками квітниками, ми повернули вправо і в'їхали на просторий, порожній, густо зарослий посохлою тварою простір, відгороджений від алеї занедбаним живоплотом під рядом високих сосон. Зліва, збоку стояло п'ять коренастих, майже здичілих яблунь, а далі за ними в зарослому гаю з туї, ясенів, кленів і кущів бозу, стояла простора, двоповерхова з мезоніном вілла колоніяльного стилю з відкритою задньою терасою і округлою, заїздною площею перед ренесансовим портиком входу. Далі просто від вулиці, у густих кущах диких оливок і заростів бозу, виднівся невеличкий котедж з посірілим, дерев'яним будиночком біля нього. Далі за котеджом, спадом до низу, стелився зарослий сухим високим бадиллям всіляких бур'янів город, що сягав до зарослого кущами й деревами невеличкого, з глибоким річищем, потоку, за яким далі барвів барвами осени густий гай. Зліва, за межею городу

знаходився гарно упорядкований сад, чи парк зі стриженими травниками, доріжками, лавицями, кількома тополями і велитенською, широкою, косатою вербою.

Усе це разом творило привабливий шматок незужитого простору, на середині якого гордовито красувалася барвиста таблиця "фор сейл" фірми мого шановного приятеля і я міг лишень дивуватися, звідки і як він про такі речі довідується. Ми йшли просто вниз високою засохлою травою перемішаною з люцерною, звіробоєм, петровим батогом, ромашкою та всілякою іншою рослинністю, яка бурхливо тут росла і давала схорони-ще для безлічі живого літаючого, повзучого і стрибаючого сотворіння. Ми і тепер вигнали кілька дивних птахів, можливо фазанів, які з обуреним крекотом, вирвалися з трави і полетіли в напрямку сусіднього парку. Ми так дійшли до низу з його потоком, що був зарослий широкими кущами глоду, по якому велися вверх і розкладалися на всі боки повзучі рослини, подібні до дикого винограду чи плюща, чи хмелю — я не гаразд розбирався у тих відмінах ботаніки, як також мені не легко було встановити і назвати багатто з тих високих і широких, подібних до ясеня, дерев які повзносились понад кущами і творили привабливу атмосферу пралісу, з якого весь час стікала барва осіннього сезону. Одно з дерев було брутально повалене бурею і його два рази вища від мене корінище мальовничо і загрозливо, ніби замок лісових гномів, сторчало над самим потоком.

Річище потоку було глибоке й порване, на дні якого в сумраці гущавини, булькотіла по камінні вода, якої не було видно. Така мелянхолійна, забута ідилія, що так прекрасно пригадувала спогад про цю країну з часів індіян, дармащо зараз за її межею стояли білі впорядковані бонгала, у вікнах яких почали появлятися привабливі вогні вечора. Це був шматок минулої невинности і навіть було шкода нівечити його непорочність і ім'я наших цивілізаційних примх.

У моїй думці я вже жорстоко розправлявся з тим простором, мої пляни очищали і краяли його на шматки, я вже бачив тут на місці бур'янів і фазанячих гнізд бозна які витівки нашої вибагливої предистинації. Беру! Розуміється! Рішено! Це вже моє. і враз я гостро відчув, як в мені прокинувся мій заколисаний всілякими доктринами інстинкт власности, Він був живий і хижий, і запопадливий, як голодний звір. — Беремо! — сказав я в голос зовсім до себе, хоча стосувалося воно до мого приятеля Снилика. Здавалось, мій голос виходив з підземелля, з якогось льоху за семи замками… і раптом я відчув також спрагу, мої уста засихали, я втягав широко вогне повітря зі запахом цвілого листя. Це може бути моє? — питав я себе здивовано. і ніхто не буде перечити? і вважати мене за злочинця? Я можу робити, що захочу? Я знав ці питання, вони звучали наївно, але вони були в моїй концепції життя невід'ємним складником, з яким я мусів рахуватися. Тепер, по довшому часі, мені навіть не хочеться вірити, що я міг такими питаннями так поважно займатися.

Снилик був помітно вдоволений, його амбіція виразно тріюмфувала, він позирав на мене скоса і його міцні, вольові уста кривилися у своєрідну подобу усмішки. Ми мовчазно домовились і що залишалося, це зайти он до тієї будови там далі на горбку, на подвір'ю якої перед входом стояло троє авт різніх кольорів грайливо освітлених світлом двох бронзових ліхтарів з обох боків входу. Всі нижні великі вікна тієї будови привабливо, крізь спущені жалюзії, світилися і вже здалека було видно, що там за ними мусить бути тепло і весело. Ми підійшли до високого з різьбленим портиком входу, що нагадував можливо часи Вікторії і застукали мідною стукалкою, прикріпленою до дверей клямрою у вигляді пащеки лева.

Нам відчинила, як мені показалося, високого росту красуня з рожевими щічками у білому, кокетливому фартушку, яка нагадувала мені одну реклямну голівку з цигарок "плеєр". Вона була русява і світло, що падало згори, робило її русявість ще більше ясною і вражаюче гострою. Не було видно її очей, але я вже робив заключения, що вони сині, як небо і ясні, як сонце, бо взагалі це був настрій захоплення. А ще більше здивування, коли, побачивши нас, наша русявка виразно зраділа і нашою мовою викрикнула: — О! Пан Снилик! Дуже і дуже приємно! Заходьте! — Добрий вечір, панно Катрусе!

— відповів на це Снилик. Чи могли б ми бачити пані Сомерсет?

Мені одразу пригадався Сомерсет — Моум — улюблений мій автор, якого я не так давно читав і якого

тематика так нагадує нашу власну атмосферу. — О, розуміється. — сказала Катруся. Я зараз… Буде рада. Вона трішки занята, — додала Катруся і відійшла до просторого, притьмарено освітленого сальону, звідки було чути гармідер багатьох людей. Ми залишились у широкому голі зі сходами до верхнього поверху, присілії до малого столика на якому лежала телефонна книга Торонта. Незабаром появилася пані середнього росту, років понад п'ятдесят, дуже благородної постави з вилинялим, розбитим, рудим волоссям. — О! Містер Снилик! — зраділа вона. Я був знов вражений, самі вигуки. — Дуже гарно. Прошу ось сюди, — запросила вона до малого бічного зліва сальонику з тяжкими, м'якими меблями, якоїсь тьмяно зеленої декорації, вказала нам на два фотелі зі столиком, на якому вже стояла попільниця вщерть заповнена недопалками, з повітрям у якому дуже гостро домінували запахи тютюнів.

— О, містер Снилик! — повторила вона. Було помітно, що вона під алькогольними впливами і має гарний, вибуховий настрій. — Що ви принесли мені цікавого? Дозволите чарку? — і не чекаючи відповіді, гукнула до дверей.

— Кетрен! Дві скач і сода! Чи добре я вибрала? — Ми погодилися. — Отже, що ви мені принесли?

— По перше, шановна пані, оцього ось молодого пана… який хотів би стати вашим сусідом, — відповів Снилик.

Пані Сомерсет глянула на мене зацікавлено, я відповів їй посмішкою. У ній було щось елементарно-приваблююче і безпосередньо-приємне.

— Я шкотка, — казала вона, — ви українці. Моя Кетрен мене переконала, що ми можемо гарно розумітися.

Увійшла Катруся з тацею чарок.

— Прошу, панове… Мене вибачте, я вже готова, Я трохи п'ю. Минулого літа я побувала в Англії. Як вам сказати — Европа гарна, але ми вже не ті. Тягне сюди й туди — океан це наш поділ. Але тут у нас… Що можна сказати? Я люблю наше відлюддя… Це… — вона помітно намірилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому він делікатно повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, він ще делікатніше з виразною настановою перемоги, заявив, що він має намір прийняти її пропозицію, лишень з маленькою коректою, тобто він контр-пропонує десять тисяч готовими грішми, які зобов'язується передати на її конто за два тижні від сьогоднішнього дня. Пані Сомерсет, здається, зрозуміла мого приятеля цілковито, вона посміхнулася і одразу без вагання, з тією самою вдоволеною посмішкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку на високому роко-ковому столику, викликала якогось пана і сказала: — Містер Сміт! У мене тут оферта на мою ділянку. Коли ви будете до диспозиції? Два дні? Гаразд. Дякую. Отже, панове, — звернулась вона до нас. Ще по одній скач. За два дні мій адвокат чекатиме вас… — Така то адреса і така то година. Ми випили ще по одній скач, заручилися ще кількома подробицями, обіцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з безліччю компліментів і подяк розпрощалися…

Було темно і накрапав дрібний дощ, чого ми не сподівалися. Хотілось оглянути ще й "мій" котедж, що стояв збоку закинуто у темній віддалі, але він був замкнутий, тому ми лиш змінили табличку "фор сейл" на "солд", ще раз загально глянули на весь той поземок, що мені якось особливо імпонував своєю принишклою, романтичною загадковістю, ніби є ньому зберігалася, якась казкова таємниця.

Цілу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви клисавети у ритмі і темпі безконечної рухливої низки білих і червоних світел, я був весь під враженням тієї казкової таємниці. Мені також видавалось, що я потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя ще не продана, що матиму непосильний борг, безліч нових турбот, праці, відновлення котеджу, переселення, доїжджання кожного дня до міста. Але всі ці страхіття мосї казки я мав намір подолати помахом однієї чарівної палочки "гокус покус". На мене найшла божевільна легковажність і я прийняв її виклик.

Зрештою, не було відступу, діло пущене в рух, манера, з якою Снилик робив це чудо, мене збивала з ніг, здавалося, він ніде й ніколи не вагається, швидко і коротко думає, а ще швидше й безпосередніше діє. Його динамічна настирливість механічно впливала на людей, заражала їх і змушувала діяти в його ритмі.

Ми обидва знали, що наше підприємство не зовсім безпечне, що воно наскрізь фантазія, але ніхто з нас про це не говорив, ми вдавали людей абсолютно безпечних, ні одна рисочка нашого вигляду не сміла зрадити якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пізніше, а поки що ми робимо. В голові роїлося від безлічі найодчайдушніших плянів, я уявляв себе в ролі великого підприємця, організував будівничу компанію, будував цілі дільниці будинків, мої люди по всій провінції, мої машини по всіх дорогах. Тим часом я при землі і міркував над тим, як саме найкраще відновити мій занедбаний котедж і як до нього вселитися…