На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

За воронами зараз в черзі стояли горобці — не менше крикливі й ще більш метушливі зграйки патетичних ненажер без сумніву з породи семітів. Вони жили ярмарком і завзято торгувалися за кожну найменшу смітинку, коли вона творила якусь ілюзію істивного. Вони не лишали ні стежок, ні слідів, а лиш зграсований вигін біля місця, де знаходили поживу.

Інколи несподівано, ніби навала монголів, появлялися гурти диких качок, які спускалися на мою територію і шукали данини. За качками прилітали матово-білі меви й чайки, які кружляли довкруги, ніби зграя індіян.

По землі блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свігу, як ракуни, скункси, лиси і, розуміється, наші чудові друзі собаки й коти, які знаходили мене завжди і скрізь. Можливо й тому,

що я почав виставляти біля моєї шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамірливе, мої сусіди не завжди між собою мирилися, інколи, коли я вертався з роботи, я заставав їх в запалі бойових операцій, що нагадували Корею.

Я був дуже здивований, що моя сусідка пані Сомерсет не тримала ні котів, ні собак, як це звичайно можна було сподіватися. В її просторому, на одинадцять кімнат, приміщенні все виглядало дуже статично. Нічого ніде не рухалось, її численні чирокі канапи глибокі фотелі, столи і ятолики, стільці і підстільці, її картини на стінах, книги на полицях, килими на помості, все це по своєму замріялось і так застигло. і лишені: інколи, досить не часто, на її подвір'я заїжджало кілька машин, в будинку світилось більше вікон і робилось гармідерно. Але така інвазія не тривала довго. Вона приходила, прошуміла й відходила. Будинок лишався, світла гасли і тиша знов вселялася. Натомість все більше оживав і світився мій малий котедж.

Той мій котедж! Як пізніше я довідався, він стоїть тут ще з 1884 року, що на наші історичні мірила — велика древність. По своєму я його спонтанно полюбив, але це вимагало також жертв і уваги. В його стінах могли появитися несподівані щілини, які з настирливою впертістю негатавно впливали на мою хатню температуру, то я мусів лізти на його старечу покрівлю і там шукати якихсь недоліків, то знов чогось вимагав димар, який не міг гаразд впоратись з димом, а що головне, я безнастанно оздоблював його нутро. Мені хотілося, щоб він конче "щось був вартий", щоб "з нічого став чимсь", щоб він по своєму себе виправдав і навіть по своєму заблищав молодістю. Не так давно я читав статю в "Лайфі" і оглядав пречудові ілюстрації, як то відомий герцог Віндзорський Едвард, відбудував руїни старого замку у Франціїі зробив з них модерне мешкання, у тому ж таки "Лайфі", у відділі "модерний побут", я натрапив на ряд кольорових ілюстрацій, як то в самому Голивуді, найзаможніші зорі екрану, заповняють свої коштовні вілли старим фармарським крамом, я бачив ілюстрацію скульптур якогось француза, зложених зі старих, розбитих авт, я читав про одного каліфорнійця, який збудував велетенську вежу з пляшок зібраних на смітниках. Мені казали, шо все це звучить трохи песимістично, що філософське це висловлює "тугу" за невідомо чим в стилі людей зі сердитими бородами і нечесаним довгим волоссям, а інші знов твердили, що в цьому багато примхи "пересичених буржуа" і взагалі весь той позолочений культ найкраще виглядає у таких місцях, як замки герцогів, вілли голивудських магнатів, оселі швайцарськпх вигнанців типу Чарлі Чапліна.

Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявляється естетика скульптури зі старих позбитих авт, але коли вона така справді існує, і знаходяться компетентні знавці й адоратори цього стилю, то чому і мені не скориста тися з цієї дешевої нагоди і не спробувати потрапити, без великих труднощів, у "великі забіяки". Тим більше, що я випадково мав стільки до вибору, просторий буди нок пані Сомерсет був переповнений скарбами, які стягалися сюди десятиліттями зі всіх кінців світу і були позбавлені елементарної, не кажу вже пошани, але й уваги моєї шановної сусідки. Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавиділа.

— Тейк іт! — викрикувала вона і вдаряла своїм розіпляпаним черевиком старовинну вазочку, можливо справжньої китайської порцеляни, що валялася в купі мотлоху на горищі.

— Забирайте те сміття! воно мене душить! Я хочу звільнитися!

— Я не зовсім її розумів, від чого вона хоче звільнитися, що її душить. Я намагався казати, що це можуть бути дуже вартісні речі, що є…

— Ніякі вартісні! Генрих настягав того… За центи!

Забирайте, забирайте, забирайте! — сердито перебила вона мене.

О, мій Боже! Що мав робити. і в наслідок цього безраддя, у моїх античних сальонах появилося чимало всілякого добра, як ті самі китайські вазочки, виразни ки якогось культу бронзові індійські коники, староєгипетські кадильниці з дивовижного перегорілого металу, староримські вовчиці з Ремом і Ромулем з вульканічної лави і пречудова, трохи надбита, гіпсова копія чарівної фараонші Нефретете, жінки Тхнатона фараона вісімнадцятої династії з наліпкою якогось олександрійського книгаря Волтазара.

До речі, та сама Нефретете… Її, на довгій шиї, делікатна, як тюльпан, голівка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала мені. чи не… молоденьку Одрей Гепборн і навіть мою Лену. Вибачте, вибачте! Можливо це звучить, як сервілізм, але справа тут не в подібності зовнішньої статури, а в тій невловній для слова, зневажливій і мімозно вражливій красі, так переборщено-щедро вложеній у один фокус розміру. Я цікавий, як могли звичайні механічні атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.

— Чи ви розумієте, що це значить жити в такому музеї тридцять років? — питала мене пані Сомерсет.

— Ви станете мумією. Я ще не стара, але я вже мумія. Мене не зворушують навіть любовники.

Можливо, можливо, але я мав на це свої погляди і свої пляни. По перше, в моїх очах, вона ніяка мумія, а цікава, трохи втомлена достатком і можливо затроєна алькоголем і нікотином людина, а щодо речей, то я не вбачаю в цьому музею, а лишень невід'ємну конечність щоденного вжитку, як сонце й повітря, вони мені потрібні, я заповняю ними свою порожнечу, я потребую грунту, я впускаю до нього коріння. Он та широка, міцна, ніби з бронзи шкіряна канапа виточена з найкращого європейського дуба, це не музей. Це мебля. На ній можна не тільки сідати, але танцювати аркана або той монументальний, як стара фортеця, фотель, всі ці бронзові витребеньки, це не тільки речі, це співчинники і співтворці мого многогранного діяння. Я мав фотелі, я мав скунксів, я мав Нефретете, я мав… багато.

За вийнятком долярів. Мої борги лежали на моїй душі олив'яним гнетом, половина мого стандартного зарібку відходила на його погашення, для мене лишалися крихти і, як що не знайду інших джерел прибутку, це може заморозити мое існування в такому вигляді на багато років. Я мушу щось зробити і мушу знайти вихід, мені імпонує моя літня операція, за ті пару місяців я зробив більше готівки, ніж за рік праці у "Равн-трі". Нічого не лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Ці пречудові споруди нашої надмірности в просторі. Для зору, для тіла. для духа і для… банкового конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок… Недавно мені оповів "Рідер Дайджест", як один ірляндєць з Бостону зробив на цій справі триста мільйонів. Чому б не зробити мені бодай триста тисяч? і хтось мені ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба його подвоїти. Математика любить курйози. По новому році мушу це випробувати.

II

Моє перше Різдво на цьому новому анахоретському місці пройшло тихо, осамотнено, скромно. Ніяких ялинок, ніяких дідів Морозів, ніяких навіть привітань. Мої знайомі були збиті з пантелику моїми змінами адреси і виїзду на цю провінцію, а я, звичайно, не придавав цьому великого значення. і, розуміється, я думав про Лену. Минулими роками ми мінялися привітаннями, я висилав їй щось вишукане з ілюстрованих журналів і скомпоноване у певну цілість з кількох ілюстрацій на тему Різдва. Переважно це були картини загостреного чуттєвого вислову, які мали б характеризувати мої до неї відчування на тлі наших взаємних стосунків. Вона ж, звичайно, присилала мені пречудові, абстрактні зарисовання власної композиції з улюбленою її тематикою народження в релігійних версіях. Але на цeй раз між нами запанувала глибока мовчанка. і з моєї вини. Я просив її не висилати святочних привітань… Просто тому, що не маючи ніяких інших контактів, таке привітання прозвучало б банально і лишень ображало б мої по чуття.