На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

На цьому поки що скінчилося. Я попрощався з Боярами, пішов до себе, щось поїв, передягнувся в робочий одяг і відійшов на нічну зміну. Мої машини крутилися сьогодні бадьоріше, я мав надію, голова працювала, думи будували пляни, мрії — фантазії, я на нових плятформах, підомною жива реальність і все здавалось в найкращому порядку за вийнятком одного, чого я спочатку недобачив, що я не мав ані хвилини спокійної, а весь час, як годинник, крутився довкруги тієї самої мовї справи. Я не міг спокійно спати, ані їсти, мені снилися будинки і булдозери, моя їжа не так смакувала, а мої очі виглядали втомлено. Але втоми я не почував, це був наркоз, який тримав мене в постійному напруженні.

Другого вечора я дістав від Боярів відповідь. Вони беруть хату. Це їм вигідно. Не матимуть посередників, не мусять переноситись. Того ж таки вечора я

подзвонив Сниликові, що моя хата продана, віч був здивований, але вдоволений, вказав на свого адвоката пана Гуменного, що на вулиці Бей напроти міської радниці, який мав би полагоджувати мої формальності.

Наступні дні були виповнені тими формальностями. Я побував в Українській Кредитовій Спілці при вулиці Каледж, побував у Канадській Гіпотечній компанії при вулиці Бей, разом з Сниликом відвідали адвоката пані Сомерсет у Оквілі. Усі ті справи вимагали уваги і часу, але точно за два тижні, після нашої візити у пані Сомерсет, ми могли їй вручити чека на десять тисяч і тим самим я став власником двох і пів акра простору, старого котеджу і нових шість тисяч боргу.

Це не було зле. Була осінь, початок листопада, довгі ночі, голі дерева і замазане небо. Звичайно у такий час я переживав втому, депресії, інколи катари, границя зими й осени наводила на мене такий самий жах, як колись границя війни, пригадую цілі тижні мрячних днів і ночей з чорним настроєм, чорними думами, особливо коли я був сам і коли обривались надії… На цей раз, здавалось, я мав найбільше причин для таких настроїв, я був напрапду осамітнений, я часто вечорами, прибувши з Торонта автобусом, обходив свій маєток зо всіх боків, з високої засохлої його рос-линности вискакували зайці, зривалися фазани, ночами тут гуляли скунси, ракуни і навіть лиси. У моєму тісному, низькому, старосвітському котеджі не було вікон, сипались стіни, текло зі стелі, провалювались помости, пахло гниллю, цвіллю, щурами, затиналась убиральня, гасла електрика. Моя маленька кухонька не мала ні печі, ні зливу, ні яких будь меблів.

Я мусів все це привести до ладу, мусів тут оселитися і тут жити. Щось подібне можна бачити хіба у фільмах з часів піонерства… і що вимагалось — закачати рукави, озброїтись терпеливістю, почати наново ту саму роботу, яку я проробив минулого літа. Тобто здирати старі шпалери стін, які відліпилися і звисали всілякими химерними звоями, лізти на дах, забивати діри, латати помости, вставляти вікна, направляти убиральню, обставляти кухню, чинити електрику. Я працював майже кожного дня по кілька годин, не пропускаючи праці на фабриці, я був замазаний, задимлений, закурений, втомлений, побитий… Але хата поволі вилазила зі своєї темноти, вона з кожним днем ясніла, кімнати набирали барви, зникало затхле повітря, вривалося сонце. Було добре, що я мав міцні м'язи, здорові легені і витривалий характер. Це помагало. В поєднанні з моїми фантазіями, романтикою піонерства, незвичними умовами, манливими перспективами, все це разом робило з мене живий механізм, який не знав ні дня, ні ночі, ні часу, ні простору, ані ніяких жалів, болів, страхів, а був весь погрузлий в глибину діяльности й якоїсь ненаситної жадоби творити щось інше і нове.

Було цікаво вийти інколи, коли я працював увечері, на двір, коли шумів вітер над широкими верхами високих сосон, коли там далі таємничо світилися вікна вілли моєї сусідки Сомерсет, коли ще далі, над озером Онтаріо розлягалися в туманах ревучі гудки кораблів, а зліва здовж південної межі таємничо в густій темноті світилося кілька віддалених світел, які вказували, що там стоять веселі бонгала моїх трьох сусідів. Але моя точка серед цього поля була малою, кволою; кілька малих віконець ледве помітних за чорним покровом ночі, заставлених туєю і ще якимись колючими кущами, обсотуваними гронами червоних ягідок.

Я був 'вийнятково стривожений неспокійним, холодним щастям, коли я ще не мав ніяких меблів, а в моїй кухонці вже стояла залізна, чорна пічка з бляшаною рурою, у якій весело горілі; великі, дубові поліна дров, а я, після роботи, заляпаний фарбою, сидів на по-ломаному, висидженому, що сильно відгонив мишами, фотелі і при світлі лямпочки, яка звисала на шматку проводу, без ніякої оздоби, читав першу ліпшу книжечку з обгнилими політурками, яку я міг знайти у смітті однієї з моїх кімнат. Це було справді гарно. Це моя улюблена сцена. Я не тужив і не квапився… Але пригадую той один вечір, коли мене вперше навідала моя сусідка Сомерсет. Я

був заліплений брудами, вона була на підпитку і пахнула шотляндськими віски, мої кімнати починали вже відживати.

— Чудово! — казала вона. Чудово! Просто чудово! — Я мовчав, вдавав скромного, зрештою, далебі, не було чим особливо пишатися. Я розсвітив світла усіх трьох кімнат, все виглядало порожньо, але пані Сомерсет все хвалила і не виявляла бажання скоро відходити. Я запропонував їй свій просиджений фотель і вона прийняла пропозицію, а сам я підсів на скринці з мармеляди, перед нами весело горіли поліна у залізній печі полум'я бавилось відблисками по наших лицях, і ми довго того вечора спокійно, як старі друзі розмовляли. А зогляду на те, що моя англійська мова не була ще вистачально досконалою, тому моя гостя старанно використовувала свої привілеї, зона любила і вміла оповідати зо всіма тими оздобами мови й зворотів, що їх виплекала цивілізація деяких мов протягом століть. Я багато довідався. Що вона вдова, що її чоловік, директор банку, помер на удар серця, ще коли вона була молодою, що вона ціле життя провела самітньою, дарма що мала біля себе багато людей, що тепер має дівчину, яку привезла з Европи і яку вона любить, що все ще часто їздить до Англії, до Шотлян дії, до італії і Швайцарії, що вона мала нареченого, якого втратила… Довга, складна епопея, яка могла імпонувати такому невибагливому свідкові життєвих проблем, яким був я з моїм марксо-леніно-сталінським минулим. До всього я був добрим, невільним слухачем, дарма що мав так мало для цього вільних годин, але мій інстинкт мені підказував, що тут треба бути вийнятково поблажливим й зрозумілим. Всі ті її "дрінки" не були напевно добровільною даниною її поневолення і вимагали вони старанного розслідування і відповідного трактування. Бо її людська подоба виразно вказувала, що в її невеликому тілі домінує велика душа і гарне, вразливе, добре серце. Мені хотілося чимсь їй помогти, головне, що мене бентежило, це її добровільний господарський занепад, якому вона ніяк не намагалася протиставитись. Здавалося — її могли використовувати всі, кому тільки заманеться, що вона ціле своє життя щось комусь давала і ніколи нічого ні від кого не вимагала. Це було таке моє перше враження, можливо я помилявся, але те враження було ще скріплене пізнішими спостереженнями.

Між іншим, вона часто вживала слова "лонки", спочатку я не придавав цьому значення, а можливо й не зрозумів належно, але трохи згодом я почав виразно розуміти її осамітнення. Здавалося, для цього не має причин. З першого дня нашого знайомства, ми застали її у бурхливому товаристві інтоксикованих алькоголем людей, але її осамітнення мало інші причини. Можливо це було заблукання, втома, можливо навіть розчарування, туга за чимсь нездійсненним і недосяжним. Так багато є людей на плянеті, які не можуть зміститися в її просторі.

Очевидно, що я не робив ніяких, абсолютно ніяких намагань, щоб якось до неї наблизитись. Я мав так мало часу і її візити були для мене скоріше марнуванням дорогих годин, які я міг і мусів використати на щось інше, ніж вислухувати ці, не зовсім веселі повісті, але разом з цим я був зацікавлений… Це був новий для мене світ людського побуту, я мав завжди пошану до цієї завжди гордої, амбітної, своєрідної, талановитої породи людських істот, які з одного далекого, туманного острова, розійшлися по всіх континентах світу і скрізь, де вони ступили, там одразу почало зароджуватись велике, цікаве, розумне розгортання життьових завдань і проб-блем. Ні, це не мусіло бути конче те все з матерії, тож матерія не конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком, коштовними повозами, але признаймось також, що ці всі речі здобуваються не тільки з матерії, а також з чогось, можливо, багато вартнішого. Все виростає з одного того самого джерела і коли ви не любите цього слова "дух" не вживайте його, лишень я не знаю, яким іншим поняттям це джерело-джерел ви можете замінити.

Коли я дивився на мою гостю в її жовтому, безрукавому, пім'ятому і витертому кожушку, коли я бачив її не конче правильне орамлення лиця з тими залишками ластовиння і тими рештками колись бурхливого рудого волосся, мені здавалося, що я бачу не лишень Оквіл, Онтаріо, але я бачу також Ню ппорк, Каліфорнію, Мис Доброї Надії, Ново-Зеляндію, Крету, Австралію… і ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополісі, бачу Палятин. сенат, Юлія Цезаря. Є певні істоти через які проходять віки і простори, ніби проміння сонця крізь многоранну призму.