На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

Під цим настроєм в'їжджаємо до Торонта і під'їжджаємо до моєї вулиці Глен, де на самому перехресті нам переїхало дорогу авто-танк опалової оливи фірми "Дніпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак, коли той танк повний. Будемо надіятись, що він повний.

З таким настроєм ми розпрощались зі Сниликом, я обережно наближався до дому, на половині Боярів притьмарено світилося, і мені було треба їх бачити. Після славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрічі з ними, але тепер я мусів це статус кво, будь що

будь, порушити. Боявся, що це не так легко мені вдасться.

і був приємно розчарований. Бояри зустріли мене сливе радісно, пані Марта, у своєму елегантному халаті, поралась у кухні, а пан Михайло, як звичайно після праці, сидів у фотелі біля ватрана під лямпою у домашньому одінні і читав свій невідмінний "Телеграм". Марта вийшла мені назустріч і поспіхом, здавалось розгублено, казала: — Дуже гарно, що ви про нас ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнівались.

— Завіщо? — відповів я тоном найщирішої невинности.

— Що ми тоді без вас від'їхали. Але мені так розболілася голова… Хіба то був баль? Дім божевільних. Такого безладдя я ще не бачила… Але ви… надіюсь, не каєтесь? — казала вона з ноткою лукавства.

— О! Нічого, — відповідав я далі невинне.

— Ви щойно з дороги і може голодні? — питала вона далі.

— Ні. Гарно дякую. Недавно вечрряв, — відповідав я.

— Маю чудову шиночку… і голляндський сир… і салат з крабів, — гомоніла вона спокусливо.

— Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, — настоював я на своєму.

— А з ким це ви приїхали? — несподівано запитала вона.

— 3 таким добродієм, мабуть вам знаним Сниликом, — відповів я з підкресленою увагою.

— А чи не була це часом якась Сниличка? — невгавала вона.

— Ні-ні-ні! Справжній, грубий, майже лисий Снилик, — відповів я.

— Чи не захопились ви часом бізнесом? — запитала вона з виразною ноткою іронії.

— А чому б ні? — відповів я на це.

— Бізнес? Ви і бізнес! — викрикнула вона.

— А чому б ні? — повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, ніби між нами одразу мала початись відома суперечка.

Михайло відчув це також, відложив свою газету і мабуть хотів, було, також щось сказати, але Марта міцно тримала стерно розмови.

— Бо ви і бізнес — різні поняття, — казала вона.

— Це вимагає пояснення. Що по вашому Я?

— Якесь… Щось… О, не кажіть. Я вас так знаю. Зрештою, не моє діло.

— А от уявіть… — почав, було, я нетерпеливо, — я саме цим зайнявся. і пропоную вам одне діло.

Михайло, що сидів і чекав на свою чергу, повернувся остаточно в наш бік.

— Цікава, цікава, — сказала Марта з подвоєною сплою іронії з виразним бажанням знищити мене остаточно.

— Продаю свою хагу. і пропоную це діло вам, — відповів я нагальне.

— Хочете тікати? Від нас? — вирвалось у Марти.

— Чому тікати? Справа значно простіша:

потребую грошей.

— Навіщо вам гроші?

— Кажу ж, що бізнес.

— Але ж ми тільки що купили авто, — майже перелякано сказала Марта. Її настрій одразу змінився з грайливого на розгублений.

– ідеальне поєднання: авто плюс хата, плюс…

— Але ж, Михаиле, — перебила мене Марта тривожним тоном.

— Почекай, почекай, — озвався нарешті й Михайло. — Дай сказати чоловікові слово. Хочемо знати, в чому справа.

— Справа дуже проста. Берусь за діло… Потребую готівки… Продаю хату.

— Чому тепер? Так скоро? — хвилювалася Марта.

— Трапилась робра нагода. і мушу її вивжити.

— Не так зараз. Не сьогодні. Ми ще не готові.

— Яка різниця? Сьогодні — завтра. Платите комірне… Додайте десяток долярів і маєте власний дім.

— Але ж, Михаиле! — зовсім хвилювалась Марта. Ми ж не маємо ніяких на це засобів.

— Почекай, почекай. Не хвилюйся. Дай сказати чоловікові слово, — твердив своє Михайло.

— О! Я не розумію… Що за така наглість… Він вже все сказав.

— Нічого не сказав. Одні оклики. Як це має бути, що має бути, які умови, — казав спокійно Михайло. Йому ця ідея виразно сподобалась.

— Ми не маємо засобів, — не здавалась Марта.

— Хто має засоби? А навіщо благородне слово кредит? Стільки банків… Гроші є, реальність є. З кожним роком гроші падають, з кожним роком реальність росте, — підливав до вогню оливи я.

— Ми думали… Аж десь… На весну, — бентежилась Марта.

— Що купите тепер за доляра — на весну коштуватиме п'ять відсотків більше. Ціни на реальність ростуть, місто росте…

Мої аргументи вплизали, Михайло помітно зацікавлювався, Марта далі перечила, але коли дійшло до остаточного, Михайло забрав слово, його цікавила ціна, я переказав думку Снилика, мовляв це мало б виглядати на п'ятнадцять тисяч, але коли йдеться про друзів і коли обійтися без посередника, можна говорити про знижку. Говорили далі, наша мова споважніла, обговорювали подробиці, виринали все нові і нові питання, Михайло гарно в цьому розбирався, він направду цим пляном цікавився, хоча він виринув трохи заскоро.

— Навіщо, скажіть, така наглість, — питала пригноблено Марта. — і що це за така вигадка? Чи не думаєте переселятися до Монтреалу? — вирвалось у неї з пересердя… Очі її сердито бігали і здавалось, вона хоче на когось кинутись.

Мені видавалось це дивним, я делікатно посміхнувся. — Переселитись — так. Лишень в протилежний бік. До Оквілу! — сказав я. Марта невдоволено замовкла, а Михайло натомість, також збентежений, виявив більше зацікавлення, заявив, що йому ця ідея подобається, хоча зараз годі щось остаточно сказати, бо це треба обміркувати, а тоді дати відповідь. Коли це може бути? Можливо завтра.