На запах м’яса
Шрифт:
– До себе.
– О! Новини України!
– Хату купила.
– А-а-а… І в кого?
– У Петра Реп’яха.
– Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!
– А мені не для життя.
– На дрова?
– Не на дрова, – роздратувалася Майка. От причепилася!
– А для якої ж такої біди?
– Для своєї. – Пішла геть.
– Стій! – гукнула тітка. – Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.
– Ви теж у Капулетці?
– Доводиться… раз на місяць, – зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки
Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.
– Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, – торохтіла жінка. – А я Галя. Пошта на мені. Отак.
– І що? Не маєтеся?
– Та яке там. З ранку до ночі…
– А Галя…
– Отож-бо! А ти хату бачила?
– Ні.
– Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.
– Нащо мені лисячі шкури?
– Не потрібні? – пожвавішала Галя. – То я візьму?
Майка плечима знизала – беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.
– Ще довго?
– Та вже майже прийшли, – оптимістично запевнила поштарка.
Певно, щаслива. Час їй – болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й зголодніла, і проковтнула півпачки «Зоологічного» печива, і допила воду з пластикової пляшечки, а за соснами – тільки сосни, кінця-краю нема. І тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс обірвався й перед Майкою розстелився засніжений білий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кілька старих хат.
– Оце і є Капулетці?
– Е ні, дитино, – відказала Галя. – Село за березовим гайочком ліворуч, а це Лупин хутір. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили в Капулетці, потім би через гай і потічок до хутора перебиралися, а там місток геть хиткий… А лісом скоро, правда ж? Онде твоя власність. Крайня, – вказала на невеличку, вкриту снігом хатинку. Першою до обійсть пішла.
Майка сунула слідом, схвильовано роздивлялася місцину. Густий сосновий ліс височів за хатами і праворуч від них. По курсу – луг, ліворуч – прозорий березовий гайок, до якого від хат крутилася крива ґрунтова дорога. Майка вгледіла широкий потічок за гаєм, за потічком вдалині – свіжопофарбовані хати. Отам, значить, Капулетці? А в оголошенні писали – хата в Капулетцях… І нащо після того любити людей?
Увіп’ялася поглядом у власне майно – чи файного кота в мішку купила? – серце впало. Зблизька біла хата сіра від самотності, тріщини зморшками – стара, давня… Синя фарба на віконцях облупилася, шифер мохом поріс, дошки на порозі попрогнивали-попровалювалися. Двір величезними старими грушами забитий – аж ніч під ними! За хатою кілька низьких сараїв попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився. Господарський двір, не інакше. Певно, там колись дрова складали, граблі-лопати, гуси-кури метушилися…
– Ну, як? – почула поштарчин голос.
– Ніяк, – ледь не розревлася.
Уже на захаращеному подвір’ї, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з’ясувалося, що Галі в господарстві не тільки лисячі шкури згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі.
– Ключі маєш?
– Реп’ях казав – під грушею.
– Та тут
Такі «хороми» Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів України. З невеличкого – метрів шість – коридорчика троє дверей, як три дороги: прямо підеш – попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш – у ще одну, мало придатну для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш – то отут тобі вся краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус із Богоматір’ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!) стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стіни величезними гвіздками.
Майка ще тупцювала на порозі – ошелешена, пригнічена, а поштарка вже до справи взялася.
– Ох, роботи тобі тут! – Нишпорила зацікавленим поглядом, відчинила скриню, потягла на світ божий ряднини, подушки, ватянки. – Одяг потрібний? Га? Онде ватянка ще справна. І чоботи. На городі згодяться.
– Не згодяться…
– То я візьму?
Коли в присмерковому зимовому небі від сонця лишилися лише прозорі рожеві згадки, поштарка Галя дістала із сумки ліхтарик на довгій резинці, причепила на голову – шахтарка! – усілася на чималу купу краму, зваленого на подвір’ї. Чого тут тільки не було: і побитий міллю одяг, і дебелі чоботи, і порожні банки для закрутки, і діряві миски, і дерев’яний ящик із гвіздками, і купа ще радянської доби шкільних підручників, і мішок твердої, мов каменюка, солі, і кілька бухт мідного дроту… А ще мотузки, нитки, мишоловка і навіть справжній піонерський барабан. А Галя ж ще й половини Майчиного обійстя не обслідувала.
– От біда, – зітхнула з прикрістю. – Підводою тільки все це вивезти.
Майка не чула. Тремтіла під старою грушею, дивилася на розчахнуті двері хатинки – наче незвідана тварюка пащу роззявила так широко, чорні нутрощі назовні: з’їсть, не вдавиться.
– Та й на горище ми з тобою ще не лазити, а там лисячі шкури… І ще може бути щось для тебе негодяще.
– Тут електрика є? – спитала Майка.
– Років зо два тому буревій дроти пообривав. Я завтра з підводою повернуся, свічок тобі привезу. Може, ще чогось?
Майка знизала плечима: хтозна… У серці – жах: не їдьте, тітко! Залиштеся!
– Прощавайте вже! – кинула, як плюнула.
Поштарка на дівча уважно зиркнула, підвелася важко, поправила на голові червону шапку, вкинула до багажника кошик із порожніми банками – дзень-дзень! Глянула на темні небеса – місяць сяє. Вимкнула ліхтарика, аби батарейки задарма не палити.
– Поїду, – відказала сердито. – Мені ще в Капулетці, хай би вони були згоріли.
За півгодини вже по темному Галя дісталася березового гаю. Перетягла через замерзлу мілину потічка моторолер із банками, вискочила на протилежному березі – прямо біля облупленого капулетцівського клубу, що він за радянських часів збирав люд на кіно, концерти і партійні збори, а тепер Микола Галаган кролів тут тримав у кімнаті, на дверях якої й досі висіла табличка «Баяністи».