На запах м’яса
Шрифт:
– Де вас, тітко, увесь день чорти носили?
– Дівчина худа така… У Петра хату купила. Так я їй дорогу на Лупин хутір показувала. Прибратися допомогла – цілісінький день удвох мотлох розкидали.
– Не було в материній хаті лахміття! – образився Петро.
– Отакої! Ти давно там був? А я завтра знову до неї поїду, – відрізала Галя. – Бо вона ж там сама загнеться.
– А не треба було хату на хуторі купувати, – сказав Галаган. – Звідти вже й миші повтікали.
– А кролів на хутір кому носиш?! Мишам? – обурилася Галя. – Не сама вона. На хуторі вже троє городських
– Є таке діло. Тома казала – скупляються в неї іноді, – підтвердив Реп’ях.
– Ого! Та їх там ціла зграя! – рознервувався Полкан. – Так, тітко! Щоби завтра ж мені все в письмовому вигляді виклали. Що там у нас на хуторі за збіговисько і чому я про теє не знаю.
– Буду я тобі в Різдво дурницями займатися! – звилася поштарка. – Сам їдь до них і балакай.
Петро пхикнув.
– З отою Майкою, що в мене хату купила, не побалакаєш. Набундючена, як та індичка. Колюча. Поки в нотаріуса товклися, жодного разу не всміхнулася.
– І якого їй либитися? – здивувався Галаган. – Ти ж її не на гульку із самогонкою привів…
Святий ти вечоре…
Майку прибило до порога. Скрутилася на прогнилих дошках – не несуть ноги до хати. Ніч засліпила – у суцільній темряві і гілок на грушах не роздивитися. Гнітючу тишу проривають то полохливий шурхіт, то раптові схлипи, то хиже гарчання. Серце забилося під кадик – озиралася перелякано: хто?… Та важкий морок знущався, лякав ще більше – не виштовхував до порогу жахливих тварюк, що вони знай шаруділи навкруги, огортав простір безнадійною цупкою чорнотою.
Чому ж так невимовно страшно?… Онде повітря хвоєю просякло, як простягнути руку – торкнешся бурульки, що вона звисає з даху. Зіщулилася, щільніше обкрутила шалик навколо шиї. Підсунула ближче до себе рюкзак, долоньки в пахви. Перед очима вихор подій: вирок, зрада, мотузка гойдається-манить і так хочеться наважитися, аби показати їм усім… Та серце колотиться, гонить на край світу, де світу нема, нема людей, подій, життя, тільки повітря на кілька судомних хапків, щоби шубовсть… і тонути-топитися у страхах. І ось вона тут. Лупин хутір.
Жахнулася – дурна-дурна! Купила яму – кому і що доводити взялася?! Та в лісі… Хвора, їй-богу!
– Геть хвора.
Погнала моторошні думки, спробувала уявити сонце, – не те пекуче, що випалює до кісток, – життєдайне, лагідне. Краєчки вуст потяглися до вух, наче хто за нитки смикнув, та усмішки не вийшло: холодно, мамо! Не тільки вуста – кістки зледеніли. Всмерть.
Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто… Наштовхнулася животом на кут стола – аж попливло перед очима. Хитнулася – як же боляче! – завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На… – зуби цокотять – на-що… питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мінь. Те… У голові паморочиться. Те-пер… помру?
Під вікном сніг у відповідь – рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкадибала? Те… Те-пер?
– Є хто?… – почула тихий голос.
Що?! І питає?… А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну
– Є хто?! – двері розчахуються, підлога скавучить.
Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі обриси. Марно.
– Хто тут?… – шепоче ледь чутно.
У темряві спалахує вогник сірника. Полум’я вихоплює худенькі жіночі руки – одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічу. Хата наповнюється м’яким миготливим світлом.
– Хто ви?… – Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне жіноче лице – таке в Богородиці на іконі в куті.
Жінка тоскно хитає головою – ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвіртку, кричала знадвору:
– Уляно! Там у Реп’яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.
– Ходімо, – тільки й мовила.
Святий ти вечоре…
Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів, борщу пісного, вареничків, вушок із грибами… Голубців би, оселедця, квасольки колоченої, гороху з капустою, рибки смаженої, пампухів з узваром… Немає? Онде чай парує, вишневими гілочками пахне, хлібина немагазинної форми, з банки квашені помідорки світлофорами – червоний, жовтий, зелений… Їсти? Шлунок змерз і вмер – ніяких жадань. Тіло чуже, млосне. Майка спантеличено кліпає повіками, спостерігає за рухами немолодої худорлявої ґаздині: всадила гостю на лаву, скидає чорну дублянку, хустину та все зиркає на дівча, наче те зараз і звалиться.
– Уляна я. А ти?…
Майка мовчить.
– Пий… – У жінки тихий голос. Простягає чашку з чаєм, притримує її, ніби Майці не втримати. – Може, пуховичка скинеш?
Ні! Майка розуміє – тут тепло. Онде на столі миготить свіча, біля печі березові дрова купкою, ґаздиня лишилася в самій лише футболці і спортивних штанях…
Ні! Шалика до шиї. Усередині ще ворожить зима, шкребе по кістках, викручує м’язи. Холодно. Майка намагається вимовити те єдине важливе цієї миті слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку – хо… хо…
Уляна підхоплює дівча під пахви, тягне до печі.
– Ходімо, ходімо. На печі зігрієшся. Залізеш?
Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну ковдру, розстелену на печі. У чобітках, пуховику, шапці. Сил нема. От зараз засне і відлетить на небеса. Замість небес – біла потріскана стеля. Майка повертає голову вбік, наштовхується поглядом на сухі груші. Лякається: засну і провалюся в піч. І згорю. Повіки склепляються, дурні думки стають реальністю – провалюється в гарячу, розпечену чорноту і відрубається без сновидінь. Спи, дитино… Святий вечір… Онде перша зірка крізь хмари пробилася.
Уляна так і не заснула.
Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипів, – тривожно спала, крутилася на печі, – врешті плюнула на дурне діло, підхопилася… А ніч. До роботи не візьмешся. Хіба що кашу в печі запекти, щоби на ранок гості сніданок був. Поставила горщик у піч, сіла біля столу, люстерко перед собою поставила – вдивлялася у власне відображення, наче б у ту різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.
– Геть стара…
Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.