Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
— А там ти сама зав’язнеш у бруді з руками й ногами.
— Ну, знаєш, не тобі читати мені мораль… Я ще за ґратами не сиділа.
— Вкороти язика! Бо так тебе розмалюю… — стиснувши кулаки, Паоло схопився з місця.
— Тільки спробуй! Дала їм притулок, а він…
— Паоло! Джованно! Ви що, подуріли? Добре прощання перед розлукою! — П’єтро став між дівчиною і приятелем. — Ернесто, налий їм вина, хай п’ють мирову!
— Вона десяток сирих яєць випила, а ти — вино. — Насмішкувато хмикнувши, Ернесто кивнув на тарілку з шкаралуп’ям,
— І уявіть, хлопчики, ще жодної сигарети. Так смокче, так смокче… Перш ніж іти, одну я все-таки викурю. У тебе які, П’єтро?
— З віа дель Гамберо, від дядечка Сема, «Кемель». Влаштовує?
— Ще б пак!
Присівши до столу, Джованна чекала, поки їй дадуть припалити. Паоло нехотя витягнув з кишені запальничку, спалахнув жовтий вогник.
— Уже не сердишся? — припалюючи, Джованна звела на Паоло чорні, подовжені косметичним олівцем очі. В них плавилися страх і непевність, виклик долі й покірна готовність примиритися з поразкою. — Я нервую, я так нервую, — призналася вона.
«І маєш для цього всі підстави», — подумав Паоло, але нічого не сказав, лише заспокійливо поплескав дівчину по руці.
Коли Джованна пішла, всі відчули полегкість. Заклопотана своїм, вона не дуже допитувалась, куди вони їдуть і навіщо, вдовольнилась коротким: «На північ». Та першої-ліпшої хвилини жіноча цікавість могла прокинутись, тоді довелося б викручуватись, а вони й не зговорилися як слід, що казати. Бо самі були приголомшені раптовим поворотом подій, несподіваним звільненням з тюрми. А найбільше — дорученням, яке їм дали.
Тепер, без сторонніх свідків, можна було з усіх боків обміркувати сказане Батісто.
— Ну, то що, хлопці? — Брови Ернесто поповзли високо вгору і застигли на зібганому в зморшки чолі двома знаками запитання.
— А те, що нас не спитали, куди запроторити, і не питатимуть надалі. Наказано — виконуй! — П’єтро позіхнув, потягнувся так, що хруснуло в суглобах, і ліг на канапу, звісивши через валик довгі ноги. — А втім, я не заперечую. Місцевість курортна, обов’язки не такі вже складні…
— «Наказано — виконуй!» — перекривив його Ернесто. — Дурень! Я про інше. А що, коли нам самим понишпорити на віллі Петаччі? Не може бути, щоб Кларетта із своїм братиком Марчелло чогось надійно не приховали. Вони ж гребли гроші лопатами! А всякі коштовності? Не така вона була дурна, щоб сподіватись на довічну любов дуче. От і треба…
— Так, так, продовжуй, чого ж ти замовк? — Очі Паоло звузились, у глибині їх спалахнули лихі іскорки. — Ну?
— Яка муха тебе вкусила? Я ще нічого не сказав, тільки висловив припущення… Нарешті, я дбаю не лише про себе!
— А ти подбай, саме про свою персону подбай! Бо може так статися, що й кісток не збереш… Думаєш, ти один розумник, а всі інші дурні? Та на віллі тій кожен камінець обмацаний і обнюханий!
— Якого ж дідька тоді її стерегти?
— Ти від народження дурень чи прикидаєшся? Півгодини торочив нам Батісто, вбивав, наче кілок
— Любчику, послухай і запам’ятай: Кларетта до кінця була з дуче, їх разом розстріляли, разом виставили на глум на Міланській площі. Якою вона була за життя, нас не обходить. Її звеличила смерть. Вона навічно і прилюдно поставила Кларетту поруч з дуче.
— Хай так, але при чому тут вілла? Якого біса її охороняти?
— Ти не здогадуєшся?
— Уяви собі, ні. Надто хитромудро, як на мене.
— Отже, пам’ять про дуче для тебе ніщо? Хай толочать землю, де він ступав, ноги туристів, хай кожен, кому не ліньки, лізе брудними черевиками в його інтимне життя, хай розтягнуть по камінчику притулок, де він любив спочивати… Тобі це байдуже?
— Демагогія. Гучні слова. Віллу стережуть не тому. Батісто вам заморочив голову казочкою для немовлят, Тут криється інше. Запам’ятаєте моє слово. І дурні ми будемо…
— Прикуси язика, поки тобі його не вкоротили, — скипів П’єтро. — Нам дали конкретне завдання, і ми це завдання мусимо виконати. А всякі домисли — не нашого розуму справа.
— Якби я не знав цього Батісто, мов облупленого…
— Батісто, Батісто… Невже ти вважаєш, що будь-яку управу вирішує він? — втрутився Паоло. — Попихач, як і ми, тільки рангом вищий. За ним стоять інші. І раджу тобі: припини ці розмови.
— Овва, командир знайшовся! — огризнувся Ернесто, та, побачивши, як обличчя Паоло наливається кров’ю, враз знітився. — Я по-дружньому, а ти…
— Годі, хлопці! Зчепилися, мов півні. — П’єтро підвівся з канапи. — Краще доп’ємо, що лишилося, і зіграємо в карти.
Всі сіли за стіл. Такі різні на вдачу і зовні і водночас дуже подібні виразом облич, де поєднувались зарозумілість і настороженість, жорстокість і боягузлива невпевненість.
Наелектризовані ще зрання несподіваною перспективою звільнення з камери попереднього ув'язнення, вони уявляли свій вихід на волю зовсім інакше. Кожен мріяв про світ власних інтересів і уподобань. Тому заява Батісто, що вони мусять залишити Рим, прикро вразила всіх. І вони злостилися, присікувалися один до одного, нервували.
Прихід посланця Батісто поклав край черговій суперечці, а передані через нього гроші й зовсім вгамували пристрасті. Залишивши на столі порожні пляшки, недогризки сиру, повні недокурків попільнички, Паоло, Ернесто і П’єтро натягнули капелюхи і обережно почали спускатися сходами. Тут було прохолодно і порожньо. Всі троє полегшено зітхнули. На жінку, з якою вони зіткнулися біля вхідних дверей, ніхто не звернув уваги. Можливо, тому, що вона якось несміливо відсторонилася. Знайома покора забитої життям істоти перед представниками могутньої статі, перед молодістю і силою. Не їм же поступатися дорогою! Не озирнувшись, вони вийшли на вулицю і сіли в авто. Машина відразу рушила.