Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

До цієї розмови вони верталися не раз, і завжди в таких випадках сум’яття в душі Лідії зростало. Вона розуміла Курта, дедалі ясніше бачила, що від остаточної відповіді їй не ухилитись, але не наважувалась дати її, бо не могла розірвати своє серце надвоє. Тут земля її предків, тут рідні серцю могилки, тут вона разом з партизанами билася з фашизмом.

В автобусі було парко, в голові наморочилося і від думок, і від задухи. Щоб скоріше вийти, Лідія загодя почала пробиратися до виходу, проте мало не пропустила свою зупинку. Довелося стрибнути на ходу.

—

Все їм ніколи, все їм ніколи! — гримнула огрядна літня жінка, потім лагідніше запитала: — Болить?

Лідія поворушила ногою.

— Анітрохи.

— Щастя твоє, молодичко!

Нога, справді, не боліла. А ремінець на босоніжці от-от відірветься. Лідія пішла, ступаючи дуже обережно. Та як не силкувалася перенести центр ваги на ліву ногу, біда таки сталася. Правда, вже на подвір’ї дому, куди вона йшла.

Присівши під сходами на якийсь ящик, молода жінка витягла з волосся металеву шпильку і спробувала за її допомогою закріпити клятий ремінець. Та цупкий дріт майже не згинався, скільки вона з ним не морочилась.

«Ну і біс з ним!» — тріпнула головою Лідія і розсміялася, уявивши свій вигляд: одна нога взута, друга в самій шкарпетці, в руках чепурні, перев’язані стрічечками згортки і поруч теліпається на пальці злощасна босоніжка. Прислухавшись, чи хтось не йде, Лідія пошкандибала було до сходів і враз відступила назад: угорі хряпнули двері, почулися важкі чоловічі кроки.

Як часто може прислужитися людині випадок! Не стрибнула б Лідія з автобуса — не надірвався б ремінець; не сіла б вона його лагодити — не побачила б того, хто спустився сходами. Може, й зіткнулася б з ним обличчям до обличчя. А цього Лідія хотіла найменше.

Джузеппе!

Звідки він ішов? Чому опинився саме на цих сходах? Привів його сюди випадок чи певна мета?

Стурбований вигляд Лідії занепокоїв Чезаре.

— Якісь погані вісті?

— Ні, просто окривіла на одну ногу. Бачите? — Лідія розповіла про свій невдалий стрибок і цим розсмішила хворого. Усмішка торкнулася губів, відбилася в очах, освітила його бліде, виснажене обличчя.

Поки тітка Чезаре готувала чай, Лідія поклала на тарілочки печиво, банани і ананас, потім пішла на кухню помити виноград. Тітка стояла біля плити, витираючи кінчиком хусточки очі.

— Ви бачили, що вони з ним зробили? — повернула вона до гості заплакане обличчя.

— А що каже лікар?

— Загострився процес у легенях. Через травми. Ті катюги топтали його ногами.

— В газетах було: їх заарештували.

Старенька безнадійно махнула рукою:

— Ну то й що! Хіба це додасть Чезаре здоров’я?

На очі Лідії теж набігли сльози, та вона поспішно їх витерла. Не треба, щоб бідолашний бачив її збентеження. І взагалі — нема чого передчасно побиватися. Може, все не так страшно, як здається.

Коли Лідія повернулася до кімнати, хворий лежав, заплющивши очі. Острах прокинувся і в її серці. Як він змарнів! Щойно гарячий жвавий погляд оживлював риси, тепер же обличчя здавалося виліпленим з воску, закам’янілим.

Навшпиньках,

тихенько Лідія пройшла в глиб кімнати, сіла на низенький ослінчик, прихилившись спиною до прохолодної стіни. Хотілося заплющити очі, так легше думається, ніщо тебе не відволікає.

Бо думок, у голові стільки, що їх і не збереш докупи. Як же воно так сталося? Билися з фашистами, не якась там групка, а величезна армія, можна сказати, весь народ. Стільки полягло людей, стільки пролилося крові!.. Здавалося, вимели з власної хати оте сміття. А, виявляється, не все. Мели розгонисто, та не дуже пильно. Ні, Курт, бити на сполох треба не тільки в твоєму домі, а й у моєму! Якби я була освіченіша, якби я знала…

— Чого це ви так грізно дивитесь, Лідіє? — спершись на лікоть, Чезаре силкувався підтягнутись вище, але закашлявся і впав на подушки.

— Давайте я вам допоможу! Ось так… Тепер зручно?

— Чудово… То чого ж це ви, синьйоро, хмурилися?

— Думала про тих негідників, що вас мало не вбили. Добре, були свідки. Інакше б їх не заарештували. Треба, щоб на суд…

— Ви наївна жінка, Лідіє! Суд, якщо й відбудеться, то буде скорий і неправий.

— Треба не чекати, поки вони наскочать, а самим стріляти.

— Ви гарні в гніві, скидаєтесь на амазонку.

— Ну й воюватиму. Запевняю вас, обов’язково піду на суд!

— І викриєте себе перед Рамоні? — Раніше Чезаре говорив напівжартома, тепер очі його сердито блищали.

Лідія у замішанні деякий час мовчала.

— Тоді треба відрядити на суд інших. Цілу делегацію. Чому ви посміхаєтесь так іронічно?

— Що вони важать, троє головорізів! Цілитись треба в іншу мішень. І цілитись не рушницею, а… — Чезаре схопив зі столика, присунутого до ліжка, стос густо списаних аркушів, — а цією далекобійною гарматою.

— Вони кулями, кастетами, а ми їх пером? Ви кажете, троє мерзотників, які вчинили на вас замах, нічого не важать. А якщо вони вб’ють чи покалічать другого, третього, четвертого?

Помітивши, що суперечка стомлює Чезаре, Лідія перевела розмову на інше. їй кортіло розповісти про свою зустріч з Джузеппе, але вона не схотіла непокоїти хворого.

Тим часом трійця, суд над якою щойно чинила Лідія, почувала себе досить непогано. І сиділи всі троє не у в’язниці, як треба було чекати, а за багато кварталів від дому Чезаре, на квартирі Джованни, коханки одного з заарештований — Паоло.

Джованна збиралася йти з дому і чепурилася перед туалетним столиком, викладаючи волосся то так, то так.

— Щось ти надто вихиляєшся перед дзеркалом! — буркнув Паоло. Його злостило, що він не може побути сам на сам з дівчиною, що вона йде, що намірилась встряти в таку справу.

— Нас з десяток на це місце. І до уваги братимуть не лише голос. Хочеш, щоб я з’явилась нетіпахою?

— Ти знаєш, чого я хочу: порядній дівчині не місце в барі.

— Годі! Говорено й переговорено. Мені однаково, де співати, — хоч у пеклі. Аби вибитись у люди. Обридло виколупувати бруд з-під чужих нігтів!