Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
— Все. Тоді слухай: забирай свого Больмана. Так, мабуть, буде краще. Дізнаємось про його зв’язки — недаремно ж він швендяє в нашу зону! Цей томик Ґете передаси Домантовичу. Знайди спосіб. Справа в тому, що Марія звалилась — певно, грип! — а шифр треба передати негайно. Запам’ятай: балада «Корінфська наречена». Ключ в обкладинці. Себастьяну скажи, щоб його не турбувало зникнення Марії, поясниш, у чому річ, а то зніме галас. Ну, здається, все… Бережи себе! Ага, перекажи ще Домантовичу, що знайшлася його сестра. Він її розшукував…
Пригашені вогні сплячого міста промайнули востаннє і залишилися позаду — їх поглинула ніч. Знову безкрая стрічка шосе, вихоплені світлом фар придорожні показники та кілометрові стовпи. За спиною — стогін Больмана і посвистування рудого. Тепер це вже бадьорий свист.
— А непогано ми їх ошукали. — Свист урвався. — Признатися, почував себе препогано, особливо там, біля караулки. Ну, думаю, все… А тут ще і вас довго немає. Сидів, наче на голках.
— Розводящого чекав. Він перевіряв пости.
— А хто ці двоє, що приїхали машиною?
— Гаразд і не добрав. Одного лейтенант повів чомусь до складів, другий копирсався в якихось паперах.
Похмурий водій під час цієї розмови двічі покосився на Григорія.
«Чого це він? — подумав Гончаренко. — Щось запідозрив?» Та, перебравши в пам’яті події ночі, відкинув таке припущення.
— Еге ж… — вів своєї рудий, — усе вийшло якнайкраще. А то б не минути Сибіру…
— І запав тобі в тямки цей Сибір! Що ти, сморчок, про нього знаєш? Сибір — це…
Похмурий замовк.
— Що «це»? — не вгавав рудий.
— А так… Тайга, просторінь, привілля для душі…
— Бували там? — запитав Григорій.
— Бував… — зітхнув водій і ще дужче натиснув на акселератор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Далі їхали мовчки. Зрідка траплялися зустрічні машини, і тоді дощові краплі, що тремтіли на вітровому склі, спалахували, наче дрібні іскорки.
«Ось і скінчилося моє відрядження… — з сумом думав Григорій, дивлячись на набігаючі околиці Берліна. — Якби не ці двоє, було б щось схоже на вихідний день…»
Світло фар упало на великий білий щит з чорними літерами. На ньому чотирма мовами напис: «Ви в’їжджаєте в американський сектор. Носити зброю в неробочий час заборонено. Підкоряйтесь правилам…» Далі Григорій не читав.
Починались будні.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Голос з небуття
Двері закрилися, наче віко труни. Двоє чоловіків, старший і молодший, у цілковитій розгубленості зупинилися посеред кімнати. Неймовірно моторошною була невідповідність між тим, що сталося, і непорушним спокоєм звичних речей, їх затишком. Як завжди, вбирала очі картата скатертина на овальному столі, м’якими складками, аж до підлоги, спадали такі ж картаті штори, а на широкій тахті, з такими зручними западинками, поруч подушки лежала розгорнута книга.
— Прочини вікно! — сказав старший і важко
— Надворі прохолодно, досить самої кватирки, — заперечив молодший. — А тобі краще лягти і випити чогось гарячого. Хочеш, зігрію кави?
Не чекаючи на відповідь, молодший присів навпочіпки біля буфета, розкрив дверцята і помацав рукою по полицях. Його втуплені в одну точку очі не бачили предметів, яких торкалися пальці, і він здригнувся, мов від укусу, коли відчув дотик металевої поверхні. Синя, з нікельованою кришкою кавниця дивилася на нього очицями білих невигадливих квітів, про щось нагадуючи.
Так, кава… їм обом треба зігрітись… А потім лягти, швидше лягти…
Випроставшись, він попрямував до дверей.
З кухні долинув брязкіт, потім дзюрчання струменя води.
Тепер лише цей єдиний звук порушував мертву тишу дому, і сивоголовий у кріслі міцніше вхопився за бильця. Йому здавалось, ніби цей звук наростає, наче шум великої ріки, що мчить повз береги в нестримному вічному русі.
— Тобі зле? — запитав молодший, повернувшись до кімнати. — Полеж на тахті, вкрийся пледом. Зараз я принесу.
— Ні, ні, потім… Краще дай запалити. У тебе щось лишилося?
— Ось, — 3 простягнутої пожмаканої пачки посипалися крихти тютюну, шматочки потрощених сигарет.
Обидва скрушно дивилися на пом’яту пачку, немов навмисне чіплялись за неї поглядом, щоб відвернути свої думки від іншого видовиська.
— Пошукай в… опочивальні… в тумбочці… — нарешті вимовив старший, запинаючись після кожного слова.
Молодший прикусив губу, що по-дитячому затремтіла, і слухняно пішов до опочивальні.
Цього разу він довго не повертався, здавалося, зовсім пішов з дому. Обличчя сивоголового болісно напружилось, і вся постать схилилась уперед.
Кроки, що почулися, не порушили його закляклої пози. Вони були надто швидкі, щоб одразу вкластися в свідомість.
Проте не раптова поява на порозі молодшого, а вираз знайомого обличчя подіяли на старшого, мов електричний струм.
— Пробач! Я не повинен був посилати тебе туди, — проказав він квапливо.
? Врешті, можна було б…
— Однаково доведеться через це пройти. Сьогодні чи завтра… Бери, запалюй!
Кінчики двох сигарет одночасно зажевріли, і по кімнаті попливли цівочки блакитного диму, перетинаючи одна одну, зливаючись у довге пасмо, що тануло біля відкритої кватирки. Старший затягався пожадливо, мов спрагла людина, що, припавши до склянки води, випиває її нахильці, ковток за ковтком. Молодший, зробивши дві-три затяжки, прикусив край сигарети, вона тепер поволі тліла, обростаючи на кінці стовпчиком попелу. Помітивши це, він кинув сигарету в попільничку і рвучко підвівся.