Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Станьте на хвилинку поруч зі мною, пильно придивіться до того, що діється навколо нас. Фашизм знову піднімає голову! Чи не здається тобі, Себастьяне, що в цьому частка і твоєї особистої провини? Ти ж знаєш, що буде, якщо не перетяти йому шлях!
Мій маленький Ернесте, ти хімік і любиш чіткі формули. Заглянь же в ту реторту, де гітлерівські недобитки вкупі з генералами клеями і їм подібними варять отруйне зілля, кожен ковток якого може стати смертельним для нашого народу, для всіх людей земної кулі. Зроби аналіз закладених у цю реторту речовин, склади формулу і ти побачиш?
Я прошу вас обох лише про те, щоб ви замислились над цим. Бо знаю: чесності і сміливості у вас вистачить.
Я збиралася сказати вам безліч ніжних слів — вони виповнюють моє серце! — а кажу, про речі, на перший погляд, дивні в хвилини розставання. І все-таки моїми устами промовляє сама любов, сама ніжність, саме бажання востаннє по-материнському захистити вас.
За півгодини прийде медсестра і зробить мені чергове впорскування морфію. Біль відступить. Чверть години я перебуватиму в блаженному напівзабутті, сплітаючи марення з дійсністю. І мені здаватиметься, що людина не може зникнути остаточно, її дихання, тепло її тіла, біоструми мозку, електричні імпульси, народжувані в м’язах, виливаючись назовні, включаються в загальну світову енергію. Отже, й частка мене, можливо, долине до вас з вітром, з поцілунком променя, з запахом трави, що проросте на могильному горбику. Я думатиму й про те, що людина залишається живою, поки зберігається пам’ять про неї бодай в одному серці. А я ж матиму для себе два таких притулки.
От і все, мої любі! Хоча ні, ще одне: ви зітрете з стрічки все, сказане мною. Сьогодні ви ще приголомшені горем, ви не звиклися з думкою, що я від вас пішла, і тому можете мене слухати. Вдруге це завдасть вам болю, а не втіхи. Зроби це зараз, Ернесте, мій хлопчику!
Тепер уже все остаточно. Стрічка ось-ось скінчиться, а мені хочеться ще раз сказати вам, як я вас люблю. Цілую обох усім серцем. Ваша мати і дружина…»
Запало мовчання. Бобіни й досі крутилися. Ось-ось на одній з них, де лишилося кілька витків, стрічка обірветься.
— Спини! — голосно скрикнув батько. В його очах промайнуло благання.
Син заперечливо похитав головою:
— Вона просила… — Палець ліг на один клавіш і відразу ж на інший.
Тепер стрічка перемотувалась у зворотному напрямі, розмагнічуючи плівку. Магнітофон здавався живою істотою, хижим звіром, що пожадливо ковтає слова.
Старший обм’якнув у кріслі. Спина його згорбилась, руки безсило впали на коліна.
— Вона робила це не заради нас, а замість нас, — сказав він з притиском, — так, замість нас…
Син нічого не відповів. Він прибрав магнітофон, озирнувся, ніби щось намагався відшукати, і швидко вийшов на кухню.
Вода в кавнику майже вся википіла. Ернест влив у нього ще один кухоль, знов поставив па вогонь і бездумно спостерігав, як здіймається легенька пара, густішає, потім знову стає прозорішою, звивається високо вгору і тане. Поверхня води взялася бульками. Він бачив лише цю воду і ці бульки. Потім, схаменувшись, всипав в електромлинок темно-коричневі лискучі зернятка. Млинок задзижчав.
Ернест заварив каву, дав їй скипіти. Гострий аромат ударив у ніздрі, наповнив запахом усю кухню. Це
Пізно вночі Ернест прокинувся наче від поштовху. Батько спав чи вдавав, що спить. Навшпиньках підійшовши до дверей сусідньої кімнати, Ернест прислухався. Важке, нерівне дихання. Може, зайти, присісти на край ліжка, щось сказати? Він відчував, що не зможе цього зробити, та все ж довго стояв вагаючись. Потім зрозумів — його підвело з ліжка інше. Тихенько пройшов до їдальні, не запалюючи світла, витягнув з магнітофона бобіну.
Вона вже нічого не могла розповісти, ця жовтогаряча стрічка! Та він дбайливо вклав її у футляр, підійшов до книжкової полиці. Пальці швидко прибігли по спинках знайомих книжок. Кожна з них ніби озвалася до нього своїм голосом: одна іронічним, інша розсудливо-холодним, третя пристрасним, четверта веселим, сповненим втіхи життям. Він розсунув палітурки і поставив між ними футляр з бобіною. Тоненький руб тепер теж скидався на спинку книжки. Мовчазної і промовистої.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Зустріч біля поштамту
Після смерті дружини Себастьян Ленау допізна засиджувався в аптеці. Давно вже покоїлись під футляром крихітні терези і за дверцятами шафи тьмяно виблискували порцелянові ступки й товкачики, скляні мензурки і пробірки, а Себастьян усе щось виписував, підраховував, часом просто механічно гортав рецептурні бланки й старі рахунки. Марія співчувала старому, розуміла, як не хочеться йому повертатися до своєї спорожнілої оселі, але присутність будь-кого стороннього в приміщенні аптеки вечорами її аж ніяк не влаштовувала. Адже ключ до дверей горішньої кімнати мала не тільки вона.
Щоправда, Фред здебільшого попереджав про свій прихід, телефонуючи, що дістав квитки в кіно на такий-то сеанс. Якщо йшлося про два квитки, Марія знала — Фредові треба зустрітися з нею. Коли ж лунала цифра «три», вона, не розмірковуючи над тим, з ким має зустрітися Шульц, залишала аптеку задовго до призначеного часу і ночувала у себе вдома, в кімнаті, що офіційно вважалася її оселею. Як і аптеку, цю кімнату обладнав для неї Гельмут Зеллер, до якого її направили німецькі товариші.
— На Гельмута можете покластися в усьому, — коротко пояснили вони.
Що це так, Марія зрозуміла відразу, тільки-но з ним познайомилась. За його спокійною розсудливістю відчувався темперамент звиклого до самодисципліни борця, що вміє тверезо оцінити обстановку і йти до поставленої мети з неухильною послідовністю людини, переконаної в своїй правоті.
Зеллер напрочуд швидко владнав усі Маріїні справи, залишаючись сам за лаштунками.
— Не треба, щоб вас бачили разом зі мною, — пояснив він. — Ми, антифашисти, все менше влаштовуємо тих, хто стоїть при владі в західній зоні. Йдеться до того, що нас взагалі оголосять поза законом. А вам належить всіляко берегти репутацію добропорядної бюргерші.