Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

Тому й надалі вони бачились потай і лише в тих випадках, коли в цьому виникала крайня потреба. Марія прагнула якнайменше турбувати Зеллера або котрогось з його друзів, — їй досить було знати, що вона не сама, що десь поруч точиться невпинна боротьба за Німеччину мирну і справді демократичну. Втім, штучна ізольованість від тих, хто провадив цю боротьбу, дедалі більше гнітила молоду жінку. Прокидаючись уранці, вона з відразою думала про початок нового дня, такого ж, як і всі попередні, у набридлому оточенні постійних клієнтів, більш чи менш стриманих, але завжди однаково впевнених у своєму виключному праві порядкувати життям переможених, видобуваючи з того якнайбільший зиск для себе особисто.

Вчора

надвечір до аптеки зайшла підтоптана старенька і, простягаючи Марії рецепт, стиха промовила:

— Наш спільний друг просить вас завтра о десятій ранку прийти до майстерні, де ви бачились востаннє.

Марія на мить опустила повіки, немов проказала очима: «Так», — і голосно зауважила:

— Сподіваюсь, ці ліки вам допоможуть. Вживати їх треба регулярно, а не тоді, коли. ви відчуєте наближення задухи.

Жінка скрушно похитала головою:

— Мені тридцять п’ять, а ви ж самі бачите… — не закінчивши, вона попрямувала до виходу, згорблена, непевно ступаючи топкими, мов дві жердинки, ногами.

Увесь час по тому Марію переслідувала ця виснажена хворобою постать, викликаючи найболючіші спогади з власного життя.

Другого ранку Марія підвелася з ліжка раніше звичайного і до дев’ятої встигла налагодити справу так, щоб її відсутність не позначилась на роботі.

— Гер Себастьян, я на вас покладаюсь, як і на тебе, Рут. Якщо до мене хтось подзвонить, скажете, що за годину-дві повернуся. Клара має все необхідне, коли чогось не вистачить, ключі у гера Себастьяна.

— Напевне, не вистачить кави. Уявляю, скільки її видудлить містер Брукс, чекаючи на ваш прихід, — блиснула зубами Рут.

— От йому можеш сказати, що я виїхала в справах на цілий день!

Згадане Рут ім’я зіпсувало настрій. Брукс переслідував Марію виявами своєї уваги і мовчазний її опір сприймав як сполохане борсання дикого птаха, що рано чи пізно потрапить у вміло замасковану пастку. «Ти ж знаєш, чим усе скінчиться!» — промовляли його очі навіть тоді, коли він звертався до переслідуваної ним жінки з найшанобливішими словами. Марія зморщилась, немов і зараз відчула той погляд, липкий, мов павутиння, що осідає на обличчі в лісовій гущавині ранньої осінньої пори.

Порив вітру, штовхнувши в груди, змів і цей спогад, і саму думку про Брукса. Марія любила ходити, опираючись пружному струменю повітря, як заповзятий плавець, що долає течію, розтинаючи хвилі дужими помахами рук. До зустрічі з Зеллером лишалась майже година, можна піти кружним шляхом, щоб не притишувати ходи, не збитися з відразу взятого ритму. Після хвороби вона мало бувала на повітрі і тепер впивалася ним, усмоктувала всіма порами тіла, бо вітер не тільки бив у обличчя, плутався в ногах, а й немилосердно тіпав на ній шарф і пальто, прориваючись у рукава, за комір, під усі застібки верхнього одягу. Вперше за багато часу Марія відчула радість буття, не обтяженого спогадами, непевністю свого становища, щоденними тривогами. «Я наче після добрячого душу Шарко», — подумала вона всміхаючись і враз притишила ходу — до майстерні було вже зовсім недалеко. Тепер вона йшла поволі, непомітно озираючи вулицю перед собою, потім повернулася спиною проти вітру, ніби для того, щоб щільніше запнути шарф. Нічого підозрілого! Якби хтось стежив за майстернею, це відразу б упало в око. Власне кажучи, особисто їй нічого й не загрожувало. Кілька днів тому вона віддала в ремонт господарську сумку, тепер іде її забирати. Цілком природна річ. І якби не Зеллер… Вона знала: конспіратор з нього кращий за неї, проте тривога про його безпеку ніколи не полишала її. Дві пари очей все-таки ліпше, ніж одна.

Вивіска над дверима сповіщала: «Петер Мейєр. Ремонт парасольок, сумок, дорожніх речей, шкіряної галантереї». Біля входу тулилася невеличка вітрина

з напіврозкритою валізкою, пасками, різних розмірів і фасонів сумками, поверх яких звішувалися застібки-блискавки. Один бік вітрини майже цілком затуляв великий кофр. Крізь проміжки серед цієї навали речей було видно, що Мейєр в майстерні не сам. Літня опасиста жінка раз у раз відкривала й закривала велику чорну парасольку, в чомусь переконуючи майстра. Зачувши дзвінок над дверима, Мейєр скинув на нову відвідувачку очманілий погляд. Його обличчя відразу пояснішало. Поспішно погодившись на всі вимоги прискіпливої замовниці, він швидко її вирядив.

Годинник показував без п’яти десять, та Мейєр не квапився провести Марію в кімнату за майстернею.

— Гельмут просив пробачити. Він звільниться лише за годину. Якась невідкладна справа.

— Справді невідкладна чи…

— Ні, ні, не хвилюйтесь, нічого небезпечного. Якби було так, він би остерігся, відклав зустріч на інший день.

— Звичайно, — погодилась Марія, намагаючись не виказати свого неспокою.

— Може, зачекаєте там? — Мейєр кивнув за прилавок, де за портьєрою ховалися двері до його скромного житла.

— Краще пройдуся.

Марія рушає навмання вздовж вулиці, і вітер тепер не тішить її, а дошкуляє. Зайти хіба на поштамт? Вона абонує там скриньку, про це просив її Фред, він уперто чекає від когось листа, хтось має написати йому на її ім’я. Тепер, коли попереду стоїть певна мета, годинне чекання вже не здається таким тяжким. Звісно ж, з Зеллером нічого не могло статися…

На поштамті, як завжди, велелюдно. Марія купує кілька конвертів і марок, непомітно озирається. Ніхто не звертає на неї уваги; тих поглядів, що ними окидають її деякі чоловіки, можна не брати до уваги, — для молодої вродливої жінки це звична річ.

Марія проходить до іншого залу, де вздовж усіх чотирьох стін ліпляться пронумеровані поштові скриньки. В цьому приміщенні майже порожньо, всього чоловік з десять. Забравши свою кореспонденцію, вони спішать вийти. Все це здебільшого ділки, які за родом своїх занять часто бувають у роз’їздах і воліють, щоб їх службові та інтимні таємниці не потрапляли до людей, котрим це листування не належить бачити. Долаючи ніяковість, Марія відмикає свою скриньку. В ній кілька рекламних проспектів різних фірм. Молода жінка витягає їх усі жужмом, не розглядаючи, кладе в свою сумочку і лише тоді помічає — поміж ними лежить конверт! Гірке почуття проймає її серце, вона знає: їй особисто нема кому писати. І все ж вона радіє. За Фреда. Він щоразу запитує, чи давно вона була на поштамті. Мабуть, звістка, на яку він так нетерпляче чекає, для нього дуже багато важить.

Тільки пів на одинадцяту. В її розпорядженні ще тридцять хвилин, нема чого квапитись. Тим більше, що Зеллер може й запізнитися. Година не такий уже великий строк, щоб устигнути впоратися з якоюсь терміновою справою. Марія сама тільки й встигла, що зайти на пошту. Фредові сьогодні явно пощастило: не бачити б йому сьогодні листа, якби… Марія раптом спиняється, вражена думкою, що вона не має права йти до майстерні Мейєра з листом, зміст якого їй невідомий. Хтозна, що він містить. Вкинути назад у скриньку? Подзвонити Фредові, щоб той зараз же його забрав? Звичайно, краще за все покласти лист туди, звідки вона його щойно вийняла. Марія повертає назад, та на душі в неї неспокійно. А що коли хтось бачив, як вона поралась біля скриньки? Поволі, дуже поволі перетинає зал, серце в грудях калатає все дужче й дужче. Що з нею? Може, то інтуїція підказує їй, що десь причаїлась небезпека? Он той підозрілий панок, чому вія на неї так дивиться? Вона, здається, його десь бачила, чи не тоді, коли відмикала свою скриньку? Яке принизливе почуття цей страх, що раптом невідомо чому на неї навалився…