Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Марія спиняється і рішуче прямує в бік найближчого вільного таксофона, щільно причиняє дверцята кабіни. Мить провагавшись, набирає знайомий номер.
— Ви забули в мене свого листа, Фреді! — каже вона перше, що спадає на думку. — Як це необережно! Ви ж знаєте мого чоловіка і його звичку копирсатись у моїй сумочці… Ах, не буду ж я пояснювати все телефоном! Звідки дзвоню? З поштамту. Якщо ви негайно сядете в машину, ми зустрінемось десь на півдорозі до мого дому. Тільки покваптесь; рівно об одинадцятій я мушу, подати чоловікові сніданок… Гаразд, домовились, чекаю…
«Ху, здається, він усе зрозумів. Принаймні те, що йдеться про листа до нього і про якусь
Тепер вітер дме в спину, він немов підганяє Марію, та вона йде поволі, пильно придивляючись до всіх зустрічних машин. Одна з них завернула в провулок. Якщо це Фред, він зараз сам має перетнути перехід. Збоку пропливають вітрини великого універмагу, тут юрмиться багато народу, в такій штовханині можна й розминутись. Марія прискорює крок, щоб швидше вирватися з людського потоку. Вона ступає так рішуче, що їй мимоволі поступаються дорогою. Ось уже й позаду універмаг. Попереду знову напівпорожній тротуар. Та знайомої постаті на ньому не видно. Взагалі вона вчинила нерозважливо, подзвонивши Фредові. Треба було перебороти страх і вкинути листа в скриньку. Телефонні розмови можуть підслуховувати, яка гарантія, що за Фредом не стежать? Казна-що… Шульц досвідченіший за неї і коли погодився зустрітись, то зважив на все. Одного він не взяв до уваги, яка вона, Марія, боягузка, яка нікчемна з неї помічниця. Ніж потерпати від страху, краще подумай, як непомітніше передати листа.
Розкривши сумочку, Марія шукає носовичка, перекладає вгору всю одержану кореспонденцію. Якщо застібку не закрити щільно і сумка впаде на тротуар… Тільки зробити це природно…
Назустріч іде Фред. Його погляд байдуже спиняється то на одному, то на другому перехожому. Ось він слизнув і по Маріїному обличчю. Вираз його очей не вказує, що він помітив її. Кроків за десять вони зустрінуться і тоді… Молода жінка удає, ніби в праве око їй потрапила порошинка, тре його хусточкою, хоче відтягти нижню повіку і, щоб було зручніше, затискає свою ношу під пахвою. Марія стоїть, Фред наближається. Крок, ще один — і він буде поруч. Марія відводить лікоть, і сумочка зненацька вислизає, падає, застібка розкривається, брязкотять, розкочуючись, дрібні монети, стукнулась об асфальт пудрениця, поверх неї лягли рекламні оголошення, конверт.
— Боже, яка я незграба! — вигукнула Марія і нахилилася зібрати речі.
— Дозвольте вам допомогти, фрау! Вдвох ми впораємось з цим скоріше.
М’які криси сірого капелюха ховають Фредові очі, Марія бачить лише його уста.
— Що за паніка? — стиха зривається з них.
— У мене зустріч з Гельмутом, — так само тихо відповідає Марія. — Я маю прийти абсолютно чистою, а цей лист…
— Зрозуміло…
Чоловік і молода жінка випростуються.
— Перевірте, фрау, чи все ми зібрали.
Марія робить вигляд, ніби перевіряє вміст сумочки. Поляскуючи по долоні згорнутим удвоє конвертом, чоловік у сірому капелюсі співчутливо спостерігає за нею, потім недбало кидає листа собі в кишеню і пальцями звільненої руки торкається капелюха.
— Приємно було допомогти вам, — каже він, чемно вклоняючись.
— О, з вашого боку це так люб’язно!
Звичайна вулична сценка. Навряд вона привернула чиюсь увагу. Зараз вони розійдуться, ці двоє незнайомих, що випадково зустрілись на тротуарі. Та молода жінка поводить себе дивно. Рвучко крутнувшись, вона щільно притиснулась до плеча чоловіка в сірому капелюсі, просунула руку йому під лікоть:
— Затули мене! — кидає вона поспіхом, тягнучи його до найближчої вітрини. Марія стає до неї майже впритул, спиною до проїжджої частини вулиці.
— «Віліс»?
— Так, — майже нечутно відповідає вона.
На Григорію широке модне пальто з високо викладеними плечима. З-за його спини погано видно жіночу постать. Щось шепочучи на вухо своїй супутниці, чоловік у сірому капелюсі сміється, потім голосно вигукує:
— Ти надто часто зупиняєшся біля вітрин, люба! На превеликий жаль, я забув свій гаманець удома… — Він знає, його вигук не долине до тих, у «Вілісі», просто вимовлені слова допомагають йому триматися невимушено-вільно та й відвертають увагу Марії від того, що відбувається в неї за спиною. Григорій знов напівобертається. Краєчком ока він завважує, що машина все ще повільно проїздить повз вітрину, біля якої вони з Марією стоять. Майор щось наказує капітанові за кермом, і той збільшує швидкість. Капітан на задньому сидінні повернувся назад усім тулубом, в його очах збентеження і розгубленість, він ніби хоче зачепитися поглядом за дві непорушних постаті, що стоять так щільно одна до одної.
— Машина проїхала, — каже Григорій, — Може, поясниш, що сталося?
Марія повертається до нього обличчям. Воно зблідло, всі його риси наче закам’яніли.
— Потім, — відповідає вона стомлено, — Я й так спізнююсь. Скоро одинадцята. Пробач!
— Але ж…
— Я не хотіла, щоб мене впізнала одна людина. Тільки й усього, можеш не турбуватися.
Марія відходить так швидко, що Григорій не встигає заперечити. Він з хвилину стоїть, дивлячись їй услід. Незрозуміло, зовсім незрозуміло… Чому вона так злякалася саме радянського офіцера?
А Марія й уяви не має про те, який неспокій вона посіяла в Фредовому серці. Сидить оце зараз навпроти Зеллера, розповідає йому про свої спостереження, часом наводить просто уривки з незрозумілої для неї розмови своїх постійних відвідувачів, що чомусь здалася їй підозрілою. Зеллер уважно слухає, іноді перепитує, знов і знов у думках щось зважує і співставляє. Його пильна увага до кожного її слова впливає на Марію заспокійливо. А це вносить ясність і в її власні думки: у пам’яті спливає багато такого, що вона, можливо, і випустила б, та тепер окремі факти самі систематизуються, побіжно кинуте кимось слово стає ключем до почутого ще вчора або й позавчора, як це буває з лакмусовим папірцем, коли на нього потрапляє краплинна реактиву.
— Так, дуже добре, — каже Гельмут. — Є багато такого, над чим слід подумати…
Зеллер замислюється, обличчя його похмурнішає. Дві глибоких зморшки, що перетинають чоло, стають ще глибшими. Марія відчуває ніяковість, ніби вона в чомусь завинила, не виправдавши покладених на неї сподівань.
— Я наговорила вам дуже багато, — сумно каже вона, — а користі з того, певно, ніякої.
— Що ви, люба фрау! — заперечує гаряче Зеллер. — Якби не ваша пересторога, ці мерзотники зірвали б таки з’їзд колишніх в’язнів концтаборів. Бачили б ви, яку зграю бешкетників вони на нас напустили! Але ми встигли вчасно мобілізувати свою молодь. Без бійки, щоправда, не обійшлося, та наші хлопці дали їм доброго прочухана, з авансом, так би мовити, на майбутнє.