Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

Рубом долоні Больман б’є по краю стола, ніби підкреслює останнє слово, потім жадібно припадає устами до келиха.

— А кадри? — недовірливо запитує Думбрайт. — Де ви візьмете стільки людей?

— З поповнення, до навчання якого ми тільки приступили. З того баласту, що є в кожній групі. Цього цілком досить. Адже загони будуть невеличкі: три, чотири, найбільше п’ять чоловік. Такій кількості неважко буде просочитися в східну зону, вони не привертатимуть до себе уваги: кому спаде на думку, що ці хлопці в солдатському одязі вийшли не на звичайну прогулянку.

Розмова точиться й точиться. Думбрайт запитує, Больман

відповідає. З усього видно — ці двоє знайшли спільну мову. Розсталися вони по-дружньому.

— Запам’ятайте: нікому до наради ні слова, — нагадав Думбрайт. — Викладіть ваші міркування і завтра подасте мені.

Домантович звернув на обочину і вимкнув двигун. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів і плавно зупинилась. Димов, який сидів поруч, навіть не прокинувся. Домантович вийшов з автомашини і оглянувся. Мокра пряма стрічка бетону стрілою розсікала ліс і, ніби розігнавшись, збігала на далекий пагорб. Звідси здавалося, що там, на височині, сірі пошарпані хмари ось-ось зачепляться за крони дерев, за їх голе, розчесане вітром гілля.

— Ей, друже, очуняй, приїхали! — гукнув Домантович попутникові.

Димов, позіхаючи, виліз з машини.

— Що трапилось?

— Погуляв, і годі, берись до роботи! Треба підкачати балон. Бач, розіспався, так і царство небесне проспиш! — Домантович вийняв насос і подав його Димову.

Дивлячись на його широку спину, що мірно похитувалась у такт порухам, він знов і знов запитував себе: варта чи не варта ця людина того клопоту, якого завдає йому останнім часом. Свого часу розповідаючи про історію викрадення Больмана, Григорій порадив:

— Придивись, Мишко, до водія санітарної машини, яку ви нам спорядили. Він відкілясь з Сибіру, здається мені, сумує за рідним краєм. Спробуй дізнатись, чим дихає. Тільки дивись, обережно!

Відтоді Домантович не випускав Димова з поля зору, часом кидав дружню репліку, сповіщав йому першому якусь шкільну новину. Але всі ці дрібні вияви уваги аж ніяк не впливали на Димова, він залишався неговірким, як і досі, захованим у собі. Тільки вчора щось схоже на вдячність уперше промайнуло в його очах. Це сталося перед випробуванням у тих клятих металевих пеналах, коли Домантович крадькома тицьнув йому в руку таблетку і сказав: «Ковтнеш, якщо буде несила».

Димов добре витримав задуху, оту скажену спеку з дзвінками, принаймні з пенала вийшов сам і якось дочвалав до ліжка. Проте експеримент був надто важким навіть для його могутнього організму. Повідомлення Шлітсена про відпустку до міста він зустрів байдуже, збирався у дорогу мляво, з неохотою.

— Куди ми їдемо, на похорон чи розважатися? — кинув Домантович, коли вони сіли в машину. — Ану вище голову! Не псуй хоч мені настрою! Коли ще пощастить вирватись?

— А в мене в голові і досі гуде, як від похоронного дзвону.

— Дуже було тяжко?

— Спробуйте самі залізти до тієї сторч поставленої труни, тоді й дізнаєтесь, — сердито буркнув Димов.

«Ні, зараз з ним контакту не встановити. Краще зачекати…».

За годину вони дісталися закладу тітоньки Росмейєр.

«Блакитний Янгол». Ця назва — сентиментальна данина минулому. Так колись звався готель її батька на одному з узгір’їв Гарцу, куди екскурсантів приваблювали не лише гарні краєвиди й чарівність блакитноокої дочки господаря готелю. Все це

лишилося в далекому минулому, життя нещадно пообскубало пір’ячко янгольських дівочих крил. Одна пір’їнка — ота назва, — тільки й зосталася на спогад, хоч і вибрала його фрау Росмейєр явно недоречно: менш за все на янголів скидалися постійні мешканки її «пансіону».

Пізніх гостей турботлива тітонька Росмейєр зустріла з непідробною радістю:

— О, гер Домантович, чи ж можна так нехтувати друзями! Ми всі сумуємо, ми всі запитуємо одна одну: куди поділися наші милі хлопчики, що вміють так добре розважати нас, самотніх жінок? Невже в іншому місці їх зустрінуть привітніше й гостинніше?

— Тільки у вас, люба фрау, почуваєш себе, як вдома! Але ж ми, бідолашні чоловіки, мусимо думати не лише про розваги, а й про справи. Нудні справи, що примушують нас їздити або тижнями сидіти на місці, по різних бюро й конторах. Та цур йому й пек! Сьогодні ми погуляємо… спустошимо силу пляшок і гору наїдків.

Батарея спорожнілих пляшок зростала на їхньому столику з дивовижною швидкістю. Димов пив сам, пригощав жіноцтво, нікого окремо не вирізняючи. Домантович з цікавістю спостерігав, як звичка до самоконтролю не залишала його вихованця навіть у стадії сп’яніння. Лише раз, буквально на кілька хвилин він себе зрадив. Коли з радіоли полинула модна пісенька з драматично-грайливим мотивом і до краю безглуздими словами, він порухом дужої руки зіштовхнув з колін чорняву дівчину, що й собі взялася наспівувати, змагаючись з радіолою. Випроставши плечі і трохи відкинувши голову назад, він раптом сам заспівав, перекриваючи хрипким басом усі інші звуки: «Славное море, священный Байкал…»

Пісня розлягалася вільно й широко, вражала пристрасним закликом до волі.

Проспівавши перший куплет, Димов враз ніби отямився і замовк.

Зараз, пригадавши цю сцену, Домантович прикидає в думках, як йому підступитись до цього хлопця. Поки що ясно одне: не всі нитки, що зв’язували Димова з минулим, порвались остаточно. Одна-дві тоненькі, проте цупкі, тільки їх торкнись — починають бриніти, боляче відлунювати в серці, а іноді стискають його, мов зашморг, пекучою тугою. Ностальгія. Туга за Батьківщиною. Не тільки тебе, Димов, сушить ця хвороба. Є ще, на жаль, одурені, залякані бідолахи, які никають по світах з страшним тавром «емігрант». Втім, емігрант — то колись. Тепер вигадали по-іншому: переміщена особа. Переміщена… Звідки і куди? Від домівок, від рідних у посудомийки і бензоколонки Заходу, у напівзруйновані бельгійські шахти чи в комунальну службу Мюнхена? Тобі, Димов, твердять зараз, ніби ти вільна людина. Вільна від чого? Від Батьківщини? Чи, може, від своїх нових хазяїв, які прирекли тебе до найстрашнішого і найганебнішого? Димов… я хочу витягти тебе на рівну путь. Допоможи ж мені! Зважся на звичайну людську розмову, краплину довіри.

Холодна вогкість проймає до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх погано захищають від негоди. Домантович зіщулився.

— Дай-но мені, трохи зігріюсь!

— Готово! Димов випростався.? Манометр є?

Домантович постукав ногою по покришці:

— І так видно! Поїхали! Шлітсен не любить, коли запізнюються.

— Так за ним скучили?

— Скучив за ліжком, коли хочеш знати. Ти хоч трохи поспав під ранок, а я й повік не стулив.

— Чого ж так? Мене стерегли?