Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:
Удень, зустрівши Димова на подвір’ї, Домантович запитав, киваючи в бік баракам:
— Твоя робота?
— Він же сам накинув собі на шию зашморг. Лишалося тільки затягнути…
— Я ж обіцяв, щось придумали б…
— Несила була терпіти, несила… Цю ампулу я для себе… давно вже приготував. А вийшло… Ат, що там говорити! — Махнувши рукою, Димов почвалав далі.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Знову Лемке!
— Містер Думбрайт неправильно трактує наші взаємини. Я б сказав: надто широко.
Григорій поморщився. Ось уже котрий раз ритуал розпалювання люльки перериває розмову саме тоді, коли вони наближаються до суті пропозиції Думбрайта, цілком ділової і конкретної. Давно б уже можна було сказати схвальне «так» або категоричне «ні». Та Лестер тягне, ухиляється від прямої відповіді, чи то не довіряючи посланцеві, чи то набиваючи собі ціну.
— Я цілком розумію і схвалюю вашу позицію, сер Лестер, — намагається поновити розмову Григорій. — Але не в даному випадку. Бо саме в цьому питанні не може бути й мови про розбіжність інтересів Америки і Англії. Гамбург — великий морський порт, кожна країна, що має торговельний флот, зацікавлена у відновленні його роботи.
— Тільки як порту. Наші суднобудівельники рішуче заперечуватимуть проти відновлення верфей. Згодьтесь: нам вигідніше самим будувати судна, усунувши конкурентів.
— Але порт, де не можна зробити поточний ремонт, наполовину втрачає своє значення. Навіть за Потсдамською угодою Німеччині дозволяється будувати судна малого тоннажу.
— Потсдамська угода! Те, що мало сенс учора, сьогодні втратило свою чинність. Згадайте промову сера Уїнстона Черчилля в Фултоні.
— На неї містер Думбрайт саме й посилався. Адже в ній Черчилль прямо ставить питання про створення воєнно-політичних блоків, спрямованих проти Росії і країн народної демократії. Вам, очевидно, відомо, що підготовка до цього вже почалася. В яку б організаційну форму створення такого антикомуністичного блоку не вилилось, на Німеччину, як середньоєвропейську державу, покладатимуться величезні завдання. Ось чому питання її могутності набирають першочергового значення. У цьому аспекті…
Лестер затиснув у кулаці люльку і застережливо підняв його вгору:
— Не будемо забігати вперед, шановний гер Шульц! Майбутні блоки, коаліції — то кіт у мішку, а ми, англійці, тверезі політики. І насамперед мусимо дбати про відновлення власної могутності.
— Є політика сьогоднішня і політика прицілу. Розумні державні діячі загодя дбають про те, щоб між сучасними конкретними діями і майбутніми планами існував міцний місток. Нинішній лейбористський уряд добре це зрозуміє і, по суті, тримається курсу, взятого консерваторами, на підготовку нової війни. Я радив би вам бути далекогляднішим. Англія від цього не програє, а особисто ви виграєте.
— Тобто? — вихопилося у Лестера. Надто поспішно, щоб він міг під іронічною посмішкою приховати свою зацікавленість.
— Йдеться про таку велику судноплавну монополію, як «Гамбурзько-Американська лінія». Без поновлення торговельного флоту неможливе її існування. Вам гарантується пакет акцій, якщо ви не заважатимете діяльності наших судновласників у цьому напрямку.
—
— Містер Думбрайт згоден у розумних межах компенсувати й інших. Промацайте ґрунт, складіть списки. Але це справа другорядна. Нам потрібна ваша принципова згода. Не діяти, ні, а просто не помічати.
— Гм… Я мушу над цим подумати. Не забувайте про складність місцевої обстановки. Про так званий гамбурзький пролетаріат. Соціал-демократи поступово лівішають, а комуністи набирають більшої сили. Вони надто метиковані, щоб не зрозуміти причини короткозорості англійської адміністрації.
— А такий стимул, як зменшення безробіття у зв’язку з розширенням робіт на верфях?
— Так, на цьому можна зіграти. Серед соціал-демократів у нас є свої люди… Умовимось так: за тиждень я буду в Берліні і дам Думбрайту остаточну відповідь… А тепер, коли ми покінчили з справами, я просив би вас розділити зі мною мою скромну парубоцьку вечерю.
Стіл, накритий у суміжній кімнаті, справді не виглядав надто пишним. Таріль з заливною рибою, Обкладеною тоненькими скибочками лимона, довгасте блюдо, посеред якого виблискував золотою масною шкуринкою великий копчений вугор, дві пляшки вина губилися на його білій поверхні.
— Рекомендую: місцеві делікатеси! — не без гордощів зауважив Лестер. — Намагаюсь обходитися без консервів. У мене свої постачальники серед рибалок. Може, не так вишукано, зате корисно. І смачно. — Він розрізав вугра навпіл і одну половинку поклав на тарілку гостя. Апетитний аромат копченого лоскотав ніздрі.
— Справді, дуже смачно, — схвалив Григорій. — Аж тане в роті. Давно не куштував нічого подібного.
— Задовольняєтесь консервованими виробами дядечка Сема?
— Доводиться.
— Дивуюся невибагливому смакові американців: з дня на день боби в томаті, яєчня з беконом, якась жуйка, що зветься ковбасним фаршем. Брр, яка гидота! Ми, англійці, віддаємо перевагу продуктам натуральним. Так само, як і тканинам з справжньої бавовни, льону і вовни. Не хочу нав’язувати вам свій тост, але піднімаю келих за міцні традиції старої Англії!
— За всі добрі традиції і злагоду народів!
— Злагода? Ви в неї вірите?
— Я вірю в здоровий людський глузд, — уникнув прямої відповіді Григорій, — Ось ми, вчорашні вороги, сьогодні сидимо і мирно розмовляємо. Сподіваюсь, так буде і завтра.
— Якщо ваші співвітчизники не підпадуть під вплив росіян. А така тенденція тут, у Гамбурзі, є.
— Уявляю, в яких складних умовах вам доводиться працювати. Збройне повстання двадцять третього року, мабуть, у багатьох лишилося в пам’яті. На такий досвід треба зважити.
— Мороки багато. На щастя, серед місцевих соціал-демократів точаться постійні суперечки. Ми всіляко цьому сприяємо через свою людину, одного з їхніх лідерів правого крила.
— Платний агент?
— У тому й річ, що безплатний. Тримаємо його на повідку виключно страхом. Минулого року напровесні на нього наскочила зграя грабіжників і забрала гроші, належні ферейну «Врожай», зібрані на придбання городнього насіння. Він подався з своєю бідою до комендатури, і ми зробили вигляд, що знайшли злочинців, і повернули йому всю названу ним суму, ніби відібрану у грабіжників. Натомість взяли від нього розписку. «Такого-то числа, такий-то одержав належні йому п’ятсот марок». Що було далі, ви здогадуєтесь. Тепер він зав’яз так, що цілком у наших руках.