Над Шпрее клубочаться хмари

Дольд-Михайлик Юрий Петрович

— Дурень ти, дурень! Теж мені скарб! З досади, що не остерігся і разом з тобою перебрав… Знаєш, є у мене в місті дівчина, справна дівчина… Гадав до неї на часинку вирватися. Та як з’явишся в такому вигляді!

— Так то ви їй листа вкидали?

— А кому ж іще? Генералові Клею?

«Ах ти ж тварюка! Прикидався сонним, а сам… На одну мить з машини вийшов! Може, то не я його, а він мене мав стерегти?»

— Слухай, Димов! Будь другом! Ні гу-гу про дівчину! Сам знаєш, як начальство не любить, коли ми з кимось із місцевих взаємини підтримуємо. Мовчатимеш?

— А мені що? Я спав…

— Ну, тоді послуга за послугу. Розповім тобі про одну цікаву машину, що до нас привезли. «Детектор брехні» називається. Ганятимуть усю школу, для

перевірки, хто чим дихає. Закріплять на тобі всі штучки і почнуть запитувати. Якщо запитання не зачепило тебе за живе; ти відповідаєш спокійно, і на стрічці самописець накреслить пряму лінію. А коли запитання чомусь схвилює тебе, мозок тієї ж миті надсилає сигнали в твою нервову систему, організм реагує скороченням м’язів, виділенням поту і ще там чимось. І на стрічці, досі рівній, утворюється наче виплеск хвилі… А поруч сидить ще один дивак і дивиться на осцилограф, куди цей імпульс теж подається, для наочності, так би мовити. Намацають слабину і починають длубати по болючому місцю. Щось на зразок дитячої гри в «холодно-жарко». Тільки тут, брат, гра провадиться цілком серйозно… Запитають тебе, наприклад: «Чи хочете ви поїхати на Вогняну Землю?» А навіщо тобі ця Вогняна Земля? Чого ти там не бачив? Спокійно відповідаєш: «Ні». І, як то кажуть, всі задоволені, всі сміються. А потім раптом приголомшать запитанням: «Чи виникала у вас коли-небудь думка перебігти до росіян?» А в тебе, наприклад, колись майнула така думка… Ти про неї сам давно забув, щойно тільки пригадав під впливом запитання, та серце твоє ледь закалатало. Тут і спрацьовує техніка, і ти весь мов на долоні…

Домантович скоса глянув на Димова. Той напівобернувся до оповідача і напружено слухав. Щось невловимо тривожне пробивалося крізь машкару байдужості.

«Еге, та ти злякався! Виходить, тобі є що приховувати! Можливо, я сам відіграв роль своєрідного детектора, а ти справді хочеш накивати п’ятами…»

— Ну як, сподобався апарат?

— Нічого собі машинка! — Димов відвернувся і замислено дивився на дорогу. — І коли вони збираються її випробувати?

— Почали налагоджувати. Гадаю, за тиждень-два впораються.

— Квапляться, виходить?

— Атож…

Запала пауза. Димов не наважувався її порушити першим, щоб не виказати свого занепокоєння. Звичайне байдуже обличчя, тільки жовна нап’ялися під тонкою шкірою.

«А ти хвилюєшся, хоч як не ховайся з цим, а хвилюєшся. Неспроста ти запитав і про початок випробувань. Бува, надумав щось утяти. Не до речі, зовсім не до речі було б це зараз. Ех, Димов, Димов…»

— Знаєш, що мені спало зараз на думку, — сказав раптом Домантович, немов виринувши з задуми. — Не вірю я, щоб людина не могла перехитрувати машину. Не вірю — і все! На що вони розраховують? На те, що опитуваного можна спіймати зненацька. Так би мовити, головний козир у них — ефект раптовості. Машина їхня розрахована на слабодухих. Ошелешать такого несподівано, а він і лапки вгору. А справжню людину, таку, що зможе тримати себе в руках, машина не здолає. Бо людина ця зарані може передбачити, на чому її схочуть загнати на слизьке, привчить себе спокійно думати про це. От хоч би й мене. Припустимо, запитають про мою дівчину. Секрету тут особливого нема, та я не хочу, щоб лізли мені в душу. Ручуся, ані стілечки вони не дізнаються. Та й про всі інші мої таємниці, а такі в мене є, як і в кожної людини. Зарані відтреную свою волю, сам себе почну запитувати і сам собі відповідати так, як хочеться мені, а не тим, з детектором… Перед випробуваннями вони пустять про машину поголос. Така-то вона і така, як не крийся, а нічого від неї не приховаєш. Потім покажуть детектор і почнуть наганяти страху. І все це для того, щоб вивести нас з рівноваги, щоб жижки в пас трусилися від самого погляду на те диво. А мені начхати на все, бо я вже натренував свою волю, вірю у перевагу людини над машиною.

— А якщо випити таблетку, яку ви мені дали позавчора?

— Можу дати ще, після них, кажуть, нерви стають мов манільські канати.

Та краще покладатися на себе. І тобі раджу.

— Спасибі, що розповіли! — Димов ніяково посміхнувся. — І за позавчорашнє.

— Пусте!

— Не кажіть, для мене ваше добре ставлення багато важить. Ми ж тут кожен сам по собі. Горлянку один одному ладні перегризти. І коли хтось, коли…

— Зрозуміло. І мені, сказати по правді, тут не дуже весело. Може, й гірше, ніж вам. Тому так часом хочеться з кимось бодай словом перемовитись…

— Мені іноді доручають приставляти вантажі. Якщо вам колись треба буде знову вкинути листа чи щось переказати… Я з охотою… Зроблю це обережно.

— Ну, спасибі! Бо тепер, мабуть, не скоро пощастить вирватися з нашої в’язниці.

Незабаром машина проминула шкільну браму. Домантович з Димовим розпрощалися, холодно кивнувши один одному. Лише в погляді обох світилося незвичне тепло.

Того ж вечора Домантовичу довелось заступити на чергування замість іншого вихователя, котрий раптово зліг. Незадовго до відбою в двері чергового несміливо постукали і до кімнати протиснулась невисока вертка постать.

— Чому зайшли без дозволу, Гусєв? — невдоволено запитав Домантович.

— Пробачте, пане інструктор! Зачулися чиїсь кроки, і я злякався, що мене побачать. Бо справа в мене така… Делікатна, одне слово.

— Говоріть і коротше, що там у вас?

Гусєв нечутно наблизився до стола, озирнувся на двері, потім півголосом проказав:

— Донесення хочу зробити про одного курсанта. Димов його прізвище.

«Ах ти ж гнида!» — огидливо зморщився Домантович.

— Слухаю. Що він там накоїв?

— Ще не накоїв, пане інструктор, але збирається накоїти. Наміряється тобто.

— Говоріть конкретніше!

— Дозвольте по порядку, пане інструктор, щоб уся картина вималювалась. Жили ми, значить, в одній кімнаті. Так моє ліжко, а так його. Ну, познайомились, ніби товаришувати стали. І почав я примічати за ним настрої всілякі. То заведе про свій Сибір, то лає все німецьке. І запримітьте таку деталь. Як зайде мова про Росію, то вирази зовсім невідповідні: наші, каже, або в наших. Я, звичайно, підтакував, щоб вивідати, а він і зовсім розперезався. Радіо взявся крутити. Крутить, крутить, але так хитро, щоб ніби ненароком Москву зачепити, щось вихопити з передачі. Я кажу йому: покинь ти нишпорити по ефіру, знайди якусь музику, а він тільки посміхається та, примруживши очі, дивиться на мене… Одного разу спіймав репортаж: у Будапешті грало московське «Торпедо» з «Вашашем». Бачили б ви, як він за росіян уболівав. Коли вони забили четвертий гол, мало не цілуватись поліз. Я ще тоді хотів сповістити, та хотілось фактів більше зібрати.

— І знайшли їх?

— Знайшов, пане інструктор! — Гусєв зовсім перехилився через стіл. — Можна сказати, пощастило мені, що я знепритомнів після тієї духовки, куди мене замкнули. На той час ми вже окремо мешкали, після того, як нас перевели в інший барак. І от з’являється він до мене, начебто із співчуттям. Знаєш, каже, загинемо ми тут, замордують вони нас, давай тікати! Я прикинувся, ніби ладен на все пристати. «Куди, — питаю, — до Радянської зони?» А він: «До Радянської нам зась, ми ж недавно німця звідти викрали, давай подамося до Австралії чи ще куди». Я запитую його: «А гроші?» А він: «Дістанемось у якийсь порт, матросами наймемось на пароплав». Я обіцяв подумати і ось прийшов доповісти вам.

— Доповісти треба було раніше! Ну, та й зараз не пізно. За Димовим ми простежимо, не втече. Бери папір, напиши все, що розповідав. І нікому ні півслова. Про нього будуть знати лише ті, кому належить.

Поки Гусєв писав, примостившись на краєчку іншого стола, Домантович обмірковував, як йому врятувати Димова. Про донос на Димова черговий мусить зазначити в рапорті, пришпиливши до нього і писанину Гусєва. І тоді Димову кінець. Приховати? Небезпечно! А що коли все-таки ризикнути? В разі викриття послатися на те, що не надав заяві серйозного значення як злісній вихватці з заздрощів?