Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

В Явір спустився без якихось пригод і затримок.

На Гвардійській його чекали: як тільки під'їхав до будинку № 9, ворота відчинилися навстіж, і чорна постать Крижа виступила з-під розлогого дерева. Резидент стрибнув на підніжку грузовика і махнув рукою:

— Давай прямо.

Ступак в'їхав на подвір'я повільно, на малому газі, виключивши великі фари, щоб не привертати до себе надмірної уваги мешканців Гвардійської вулиці. В глибині подвір'я, біля сараю, загальмував, виключив мотор і, намагаючись не грюкати, розвантажив дрова.

— Ну, а це

добро куди накажете? — пошепки спитав він, киваючи на брезентові мішки, міцно перев'язані ремінцями.

— Неси сюди.

Ступак взяв «посилку» на спину і, широко розставляючи ноги, твердо впираючись у землю, обережно пішов слідом за Крижем. Піднялись по крутих східцях на ґанок. Минули темні сіни і опинились у великій, заставленій книжковими шафами і яскраво освітленій кімнаті — домашній бібліотеці.

В кутку, в глибокому кріслі, поклавши одну ногу на другу, з димлячою сигаретою в кутку рота, в купальному халаті, з ключем у руках сидів Джон Файн. Дубашевич добре знав «Чорногорця» в обличчя.

Перед відправкою в Закарпаття «Бізон» скликав до себе основних виконавців операції «Гірська весна» — Файна, Дубашевича, Хорунжого — і познайомив між собою.

Криж поплескав по масивній табуретці, яка стояла під портретом Тараса Шевченка:

— Кладіть сюди.

Ступак опустив конвектор на вказане місце і, важко дихаючи, витер спітніле обличчя, привітно усміхнувся в бік Файна:

— Здрастуйте, товаришу Червонюк! От і зустрілись!

Файн нахилив голову і поверх опуклих скелець окулярів подивився на Дубашевича так, ніби бачився з ним лише півгодини тому. Він прикидався, це була поза, гра. Файн грав роль бувалого шефа, який уміє робити найскладніші справи з крижаним спокоєм.

— Так, зустрілися, — промовив він без усякого ентузіазму, обережно збиваючи попіл з сигарети. — Здрастуйте.

Ступак, який не чекав такого холодного прийому, зупинився на півдорозі до «Чорногорця» з простягнутою рукою.

— Ну, чого ж ви гаєтесь? — здивувався Файн. — Де ще три мішки? Несіть їх сюди швидше!

Ступак мовчки повернувся і вийшов. Переносивши всі мішки, він зняв кепку, витер мокру від поту голову і, важко дихаючи, суворо-вимогливо подивився на «Чорногорця»: ну, поговоримо, мовляв, пане. Коли не захочеш поговорити, то я тебе примушу. Ну!

— Як же, Ступак, їздилось? — запитав Файн.

— Добре, — посміхаючись, буркнув Дубашевич.

— Чи не бачив вас хто-небудь на Сирітській поляні?

— Жодна людина не зустрілася.

— По дорозі не було ніяких пригод?

— Ніяких.

— Чудово!

Файн підвівся. Забувши на мить про ту роль, яку грав, він підійшов до конвекторів, оглянув їх з усіх боків, поляскав по них долонею.

— Найважче зроблено, тепер усе залежить від нас і вами! — з радісним, цілком щирим, пожвавленням продовжував Файн.

Переступаючи з ноги на ногу, Дубашевич усміхнувся, показуючи жовті зуби заядлого курця, і сказав:

— А ми з вами не підкачаємо, товаришу Червонюк!

Слова Дубашевича не сподобалися Файну. «Ми з вами!» Та як це бидло

насмілилося розмовляти з ним так по-панібратському! Професійний громило, палій, убивця з-за рогу, бандерівський катюга, жалюгідний наймит надумався рівняти себе з ним, Джоном Файном, заслуженим розвідником, майбутнім генералом і мільйонером, якому судилося стати одним з верховодів центрального розвідувального управління! Добре було б, звичайно, провчити цю тварюку, але, на жаль, не можна. Небезпечно. Якщо цього бика роздратувати, то він може й на смерть заколоти.

— Слухайте, ви, «Учителю», менше вихваляйтесь! — процідив крізь зуби Файн.

— А я не вихваляюсь, товаришу Червонюк. Давайте мені хоч сьогодні цю штуку, — Ступак кивнув на конвектори, — і я висаджу тунель в повітря.

— Тихше, ради бога, тихше! — зашипів Криж, з жахом дивлячись на двері.

Не звертаючи уваги на господаря, Ступак штовхнув погою брезентовий мішок:

— А може, захопити їх з собою, га?

— Облиште! — все більше й більше роздратовуючись, кинув Файн. — Це свавілля! Ваша справа — виконувати те, що вам накажуть.

— То наказуйте, в чім річ?

— Рано! На гідростанції були?

— Ще не довелося.

— Постарайтесь якомога швидше потрапити туди.

— Вже й так стараюся, далі нікуди. Можна перестаратися. — Ступак насунув кепку на голову, зробив крок до дверей. — Я поїду додому.

Файну хотілося вилаяти свого помічника найостаннішими словами, але він стримався.

— Їдьте, — сказав він.

Ступак вийшов. Зник і Криж.

Незалежність «Учителя», його самовпевненість розлютили Файна. Він не міг терпіти самостійних людей, які вміють постояти за себе. Йому до душі були лише ті, хто боявся його, хто прислужувався йому, вихваляв, лестив, хто пророкував йому велике майбутнє і вважав його голий кар'єризм за енергійну і розумну діяльність.

Провівши Ступака, Криж повернувся в хату. Він щільно зачинив вхідні двері, двічі повернув ключ в замку, поправив штори на вікнах, а на конвектори накинув килимову скатерть. Ось на кому Файн відіграється! Цей не страшний, цей мовчки, терпляче знесе будь-які нападки і образи.

— Ну й боягузливий ти, Любомире! Резидентові це не личить.

— Я тільки обережний, сер, — шанобливо, м'яко відповів Криж.

— Боягуз! Якщо не посмілішаєш, далеко не підеш.

— Мені й не треба далеко йти. Я своє вже відходив. От вам побувати б там, де бував я, зазнати такої насолоди життя, як я.

— Та знаю. В молодості ти блукав по світу, гуляв, розпусничав. Минулого не повернеш. — Файн відчинив шафу, дістав з-за книг пляшку з коньяком і дві кришталеві вузькі й високі склянки. — Цокнемось, Любомире, по-російському і вип'ємо за твоє майбутнє.

— Спасибі.

Вони цокнулись і випили. Файн знову наповнив склянки.

— Цікаво, Любомире, яким ви уявляєте ваше майбутнє?

— Моє майбутнє? — Криж знизав плечима. — Не уявляю ніяк.

— О, вже й не уявляєте? Невже у вас немає ніяких планів на рік чи два вперед? Невже ви не мрієте?