Над Тисою
Шрифт:
— Ну?
— Це вхід у перший тунель. Над ним і знаходиться Ніч-гора, наш «Північний полюс».
— За що ж її так охрестили?
— За те, що на ній навіть літом холодно. Вона перша восени одягає білу шапку і остання весною знімає.
Сокач відкрив вентиль динамо — спалахнули лампочки, прикриті з трьох боків загнутими козирками: все своє світло вони спрямовували на прилади, залишаючи будку машиніста в темряві. Зате залізниця освітилася яскравим світлом: передні фари посилали свої промені далеко вперед, відганяючи непроглядну гірську пітьму.
Над трубою «Галочки» вирував, відбиваючись
Вогнище над Ніч-горою різко перемістилося праворуч. Потім ще праворуч і нарешті зникло. З'явилося воно ще яскравішим, ніж раніше, вже ліворуч, у голові поїзда, що замкнув петлю.
Промайнули на кривій габаритні ворота — сторожовий пост тунелю.
«Галочка» протяжно засвистіла і пішла прямо на вогнище. Десь у горах, ліворуч і праворуч, зверху і знизу відгукнулися десятки, сотні паровозів.
Втягуючи за собою важкі пульмани і холодні потоки повітря, «Галочка» вскочила під закоптіле склепіння тунелю, по якому сльозилася волога. Гірська луна обірвалася, глухо застукотіли колеса. Дим і вогненні іскри ударялися в кам'яну стелю, падали на скелясту землю, клубочилися під колесами. Чадна жара хлинула в усі щілини паровоза. Попелясто-сива темрява поглинула промені прожектора і фар.
Кочегар Іванчук нахилився до практиканта, крикнув йому на вухо:
— Стеж за водомірним склом! По рівневі води ми засікаємо перевал і їдемо далі без пари, на гальмах.
Андрій Лисак не дивився на водомірне скло, зараз його цікавив лише тунель.
«Галочка» вискочила з тунелю. Дим і пара оповивали її від коліс до труби.
Сокач і Довбня порозчиняли вікна. Нічне морозяне повітря хлинуло в паровозну будку. Великий лапатий сніг скісними струменями хльостав по гарячій обшивці топки і вмить безслідно випаровувався. Яскравий промінь прожектора рухався по глибокій кам'яній виїмці, гнав поперед себе сиві, як перекотиполе, клуби хмар.
«Галочка» дала протяжний свисток і вскочила в другий тунель, такий же чорний, задимлений, чадний, як і перший. По серйозному, суворому обличчю Олекси Сокача Андрій зрозумів, що наближається найвідповідальніше місце дороги. Він з посиленою увагою вдивлявся в тунель.
— Перевал? — &питав практикант.
Сокач мовчки кивнув і обережно пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд помітно скоротився, але ходу не зменшив: вимірювач швидкості показував ті ж самі тридцять кілометрів. Сокач, не відриваючи руки від підойми, очікуюче дивився у задимлене вікно. Колеса веселіше застукотіли об голівки рейок.
Світлий стовпчик води в зеленуватому рифленому склі помітно знижувався. Перевал!..
Вимірювач швидкості показував уже сорок. Сокач повернув кран машиніста, плавно збив швидкість до тридцяти.
— Ну, тепер, коли всі труднощі залишилися позаду, можна і закусити чим бог послав. — Іванчук вийняв з-під сидіння залізну скриньку і, сівши прямо на вугільному лотку, почав вечеряти. Його приклад наслідував і Микола Довбня. Лисак дивився, як помічник і кочегар апетитно уминали білі пироги, запиваючи їх молоком: йому самому не хотілося ні їсти, ні пити.
З грізним залізним гуркотом,
Промайнув вогник семафора, поїзд зупинився біля пристанційного стовпа з привареним до нього залізним щитом. По білому полю — великі чорні літери: «Увага! Перезарядка гальм!»
Олекса нахилився до радіоапарата:
— Говорить тринадцята! Перевал перемахнули благополучно. — Він подивився на годинник. — Поки що зекономили дев'яносто хвилин.
— Спасибі, товаришу Сокач. Завдяки вашому рейсу я пропустила в гори зверх графіка два поїзди. Яка у вас на Верховині погода? — спитала Королевич.
— Сніг, мороз.
— А в нас зовсім весна, — сказала вона і, судячи по голосу, посміхнулася. — Ще раз спасибі!
Сокач висунувся у вікно, жадібно, відкритим ротом хапаючи свіже повітря:
— Верховина!..
Зацікавлений схвильованим голосом машиніста, Лисак підійшов до вікна, глянув ліворуч, потім праворуч і мовчки повернувся на своє місце. Нічого він знов не побачив такого, чим можна було б захоплюватись.
Андрій народився тут же, в Карпатах, виріс серед цих гір, але не відчував ніякої любові до рідного краю. Він навіть не знав як слід його географії, його особливостей. Він знав, що Рахів знаходиться на гуцульській Верховині, що в Ясинях виробляються чудові кустарні вироби, що в Сваляві багато мінеральних джерел, що Берегове знамените великими виноградниками і добрим вином, що в Хусті дешеві яблука. Вище подібних інтересів він не підіймався. В нього ніколи не виникало бажання подивитися з гори Говерли на схід сонця, побувати в заповідному Оленячому урочищі чи на полонинах, коли там починається «веснування».
Сокач узяв ключа, спустився вниз, на скрипучий, білий від снігу мох. Усе навколо біле: близькі шатра гір, ліси, величезні валуни, телеграфні проводи, стрілки, хобот водорозбірного крана, шпали, рейки, дахи будинків. По-нічному виглядали тільки чорні ручаї, що бігли тепер услід за поїздом, а не назустріч йому, як до тунелей.
Так тихо на пустинних коліях, що чути глухий говір гірських потоків.
Гарна була ранкова рівнина, оповита непроглядним туманом. Очей не можна було відірвати від голих букових лісів, від землі, посипаної торішнім листям, від стрімких зигзагів Кам'яниці, від хмар, що клубочилися під колесами поїзда, від гірського весняного сонця. Але ще красивіша оця нічна Верховина, закутана в пухнастий сніг, скута морозом і піднесена до самого неба, до яскравих великих зірок. Як схоже все це на те, чим сповнена душа Олекси!
— Ого-го-го!
Олекса стояв на обочині залізниці, на чималій відстані від паровоза, широко розкинувши руки і гогочучи на всю силу легенів. Вушанка збита на потилицю, білявий чуб присипаний снігом.
— Що таке, Олексо? Що трапилось? — підбігаючи до друга, стривожено спитав Василь Гойда.
Сокач відповів словами пісні:
— Верховино, світку ти наш!..
Гайда зрозумів Сокача:
— Еге, світло таке, що осліпнути можна.
Василь став поруч з Олексою, милуючись Карпатами. Друзі довго мовчали. Потім Гойда спитав: