Над Тисою

Авдеенко Александр Остапович

Зубавін показав йому на стілець:

— Сідайте.

— Ще раз дякую. — Хорунжий сів. Поклавши руки на коліна, він насмішкувато-злими очима очікувально позирав то на майора, то на полковника: мовляв, я готовий до будь-якого допиту, починайте.

Зубавін зайняв своє місце в кріслі, поклав перед собою чистий аркуш паперу і спокійно подивився на відверто нахабне, вороже обличчя арештованого:

— Прізвище?

Хорунжий скривив губи в презирливій посмішці.

— Майоре, вам не надокучило задавати ті ж самі запитання усім вашим клієнтам?

— Прізвище? — не підвищуючи голосу, не міняючи виразу обличчя, терпляче повторив Зубавін.

— Запишіть хоч горшком, тільки…

в камеру смертників не садовіть.

Перезирнувшись з Шатровим, Зубавін вийшов з-за столу, майже впритул наблизився до арештованого. Всі сили його душі і розуму були спрямовані зараз на те, щоб зафіксувати найменшу зміну у виразі обличчя і очей убивці Козловського. Стежив за ворогом і Шатров.

— Слухайте, «Горщок», даремно ви прикидаєтесь хоробрим, — сказав Зубавін. — Стіни тут міцні, товсті, і ваших слів не почують щ «Бізон», ні «Чорногорець».

Довгі пухнаті вії Хорунжого здригнулися, зіниці розширились.

Зубавіну ї Шатрову стало зрозуміло, що до їх рук потрапив не просто лазутчик, а довірений Артура Крапса і Джона Файна. Як би тепер «Горщок» не відпирався, які б легенди не вигадував, це не допоможе ні йому, ні його спільникам. Рано чи пізно, не зараз, то через тиждень, він буде припертий до стіни і змушений сказати: правду.

Зубавін повернувся до стола:

— Як все-таки вас записати? «Горшком» чи… справжнє прізвище згадаєте?

Арештований мовчав. Опустивши голову, він зосереджено розглядав калюжу, що натекла з його мокрого одягу. Зубавін терпляче чекав, постукуючи наконечником ручки по настільному склу. Шатров посміхався.

— Яке покарання за вбивство людини? — не підводячи голови, спитав «Горщок». — Якщо не помиляюся, розстріл? Так ви мене розстріляєте за одне лише вбивство шофера. Яка ж мені користь бути з вами відвертим? Чи не все одно мерцеві, як ви його назвете — щукою чи лебедем? Коротко кажучи, майоре і полковнику, я не відповідатиму на жодне ваше запитання ні зараз, ні завтра, ні через місяць. — Арештований відкинувся на спинку стільця, театрально схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Що ж, це ваше право. Але я певний, що ви скоро, дуже скоро відмовитесь від мовчання. Побачивши Любомира Крижа, вам обов'язково захочеться поговорити.

«Горщок» не розплющив очей, не змінив свого камінно-нерухомого стану.

Шатрову стало ясно, що сьогодні вже даремно витрачати час і енергію на розмову з цим «Горшком». Він сказав:

— Євгене Миколайовичу, припиніть допит і викликайте конвой.

Коли арештованого вивели, Зубавін вийняв з сейфа папку з написом «Гірська весна» і, дивлячись на полковника, спитав, чи не час уже покласти край діяльності усієї злочинної групи і таємне слідство зробити явним. Питання було не з легких, на нього не можна було відповісти зразу, без докладного аналізу обстановки.

Надовго замислились Зубавін і Шатров. Так, тепер нібито вся компанія в зборі, тепер майже до кінця зрозумілий розподіл ролей серед цієї зграї. Резидент, звичайно, Любомир Криж. Усі інші — рядові агенти. Ворожка з Циганської слобідки, кравчиха з Залізничної і сліпий жебрак — прості інформатори. Шофер Ступак і цей «Горщок» — диверсанти. Лише одна людина з цієї компанії лишається поки що загадкою — Андрій Лисак. Яка його роль в операції «Гірська весна»? Безумовно, вона не обмежується тільки шантажем помічника начальника станції Горгулі і збиранням даних про тунелі. Андрій Лисак повинен мати ще якесь важливе завдання. Яке ж? Виходячи з того, що Андрій Лисак не захотів повертатися до Львова, у школу машиністів, виходячи з того, що він почав обходжувати Олексу Сокача і ніби прилип до комсомольського паровоза, можна сподіватися, що він задумав пробратися

в бригаду, яка обслуговує прикордонну лінію. Чи не збирається Криж зробити Лисака своїм поштарем, зв'язківцем, що таємно перевозитиме через кордон директиви розвідцентра і шпигунські відомості?

Зубавін і Шатров з кожним днем виявляли все більше й більше таємних стежок, які вели до «Гірської весни», все ближче підступали до головних виконавців цієї «надміру хитромудрої» операції. І ось, коли вони вже готувалися зімкнути кільце оточення навколо явірського центра лазутчиків, трапилося таке, що ледве не зруйнувало плоди їх тривалої, терпеливої праці. Це сталося не з вини Зубавіна і Шатрова. Винуватцем виявився Тарас Волошенко, повар п'ятої застави.

В один із своїх вихідних днів Тарас Волошенко і рядовий Тюльпанов з дозволу начальника застави сіли на мотоцикл і рушили на Верховину, в ущелину Трубне, де бурхливо клекотів на каміннях прозорий до дна потік, багатий на форель. Волошенко любив і вмів полювати на цю благородну, невловиму для новачка жительку гірських річок. Звичайно він повертався на заставу з важкою в'язкою вузькомордих плямистих рибин. Але цього разу повернувся з порожніми руками. Його полюванню несподівано перешкодив шофер Ступак, що проїжджав мимо.

Ступак почав свій рейс з Чорного потоку. В цей день він одержав наказ возити дерево не на станцію вантаження, а на будівельний майданчик гідростанції, розташований у середній течії річки Кам'яниці. Навантаживши лісовоз сосновим корабельним кругляком, він вирушив за призначенням. Проїжджаючи повз будинок Івана Дударя, зупинив машину, забіг на хвилину в свою мансарду, вийняв з-під ліжка припалі пилом старі чоботи, відірвав шкіряну устілку, вийняв з пустотілого підбора касету з мікроплівкою, зарядив фотоапарат, вмонтований у портсигар, і поквапно спустився вниз. У прихожій він побачив Олену. Вона була в ситцевому платті, фартусі, волосся пов'язане темною хусткою. В її руках було кілька домотканих кольорових доріжок, які вона збиралася витрушувати.

— Доброго ранку, Оленко! — Ступак привітно змахнув руками і мало не до самої підлоги вклонився молодій хазяйці.

— Доброго! Чого це ви вдома у робочий день? — здивувалася Оленка.

— Проїжджав мимо, як не зайти додому за сигаретами? На гідростанцію дерево везу. Терміновий рейс.

— На гідростанцію? — зраділа Олена. — І я з вами поїду. Хочу на будівництво подивитися. Можна?

Прохання Олени не сподобалося Ступакові, і він не зумів цього вчасно приховати, ледь-ледь запізнився.

— Ви не хочете, щоб я поїхала з вами? — образилась Олена. — Ну й не треба.

— Що ви, Оленко! Будь ласка, їдьмо. Тільки попереджаю: не ручаюся ні за своє, ні за ваше життя. Отак! Весь час на вас дивитимусь, а не на дорогу, і можу звалитися в безодню.

Олена засміялася, махнула на шофера хусткою, зірваною з голови:

— Ну вас, насмішнику! їдьте без мене.

— Правильно вирішили, Оленко. Розтрусило б вашу ніжну особу, закачало б на крутих поворотах. Бувайте здорові!

Ступак вискочив на вулицю, заліз у кабіну лісовоза і рушив у гори, вверх по течії Кам'яниці. Він вперше потрапив на цю важливу дорогу і жадібно озирався навколо. Шосе пролягало біля самої води, на кам'янистому лівому березі річки. Трохи вище, на вирубленому карнизі ущелини, блищала залізнична колія. Коли Ступакорі зустрівся військовий ешелон, він зупинив лісовоз, вийшов з кабіни, дістав портсигар, сфотографував ряд довгих великовагових платформ, на яких стояли якісь громіздкі машини, наглухо вкриті брезентом. Це могли бути танки найновішої марки, атомні гармати чи щось подібне, чим особливо цікавився «Бізон».