Над Тисою
Шрифт:
— А горілку він привчив тебе пити?
Жахаючись в душі того, як вона страшенно наговорює на себе, Олена сказала:
— Горілку я давно, ще до одруження, освоїла.
— То, може, вип'ємо? У мене є.
— Ні, я вже потерплю. Вдома горілка краще п'ється. Заїдемо до нас — почастую.
План Олени був простим: заманити «Горшка» додому і, вибравши момент, викликати прикордонників.
Уже смеркало, коли громіздкий лісовоз обережно, щоб не повалити і не поламати стареньку огорожу, ледве просунувся через вузькі ворота і, приглушено гудучи потужним мотором, в'їхав на подвір'я лісника.
Батько Олени стояв на дерев'яному ґанку і, заклавши руки в кишені
Обіймаючи батька, Олена встигла прошепотіти йому три слова: «Сповісти на заставу». Він не зрозумів, що вона сказала, але, попереджений поглядом Олени, не перепитав. Вона не хотіла рискувати і нічого більше не сказала йому, чекаючи зручнішої нагоди.
Витримка — далеко не остання якість хороброї і пильної людини. Олена вчилася бути пильною, хороброю і витриманою не по книгах, не по розповідях знайомих бувалих людей, що діяли десь там, в героїчній далині. Життя на кордоні, щоденні стосунки з прикордонниками і, нарешті, та важлива обставина, що вона стала дружиною Михайла Смолярчука, який затримав і знешкодив сорок порушників кордону, — все це викувало з неї безстрашного солдата кордону, який надійно охороняє тил застави і підступи до неї.
— Ти ще не спиш, тату? Дивно, — сміючись, вигукнула Олена. Обернувшись до шофера, що стояв у двох кроках від неї, вона сказала: — Це… це… — зупинилась, лукаво посміхаючись, — мій друг і приятель. Називай його горшком, тільки в піч не садови.
«Горщок» простягнув лісникові руку, відрекомендувався:
— Козловський. Не брат і не сват, і навіть не родич знаменитого артиста. Просто так… Козловський.
Іван Васильович потиснув йому руку і з гостинністю привітного господаря повів у хату, показав умивальник, що стояв у прихожій, подав мило, рушник.
— Умивайтесь, а ми зараз з дочкою вечерю приготуємо. Ночувати у нас залишитесь?
— У нас, тату, у нас! — пролунав голос Олени. — Ти йди, лягай, а я сама з вечерею упораюсь. Ні, стривай: іди в льох і принеси плетінку з торішнім вином.
— Добре, принесу.
Іван Васильович долив в умивальник води, накинув на плечі гостя вишиваний червоними півнями полотняний рушник і, човгаючи по розсохлих, скрипучих дошках підлоги розношеними черевиками не поспішаючи зник.
У сусідній кімнаті його чекала Олена — з великими очима, бліда і рішуча.
— Тату, це чужий чоловік. Озброєний. Попередь Михайла.
Просто, природно поводився старий з «Ковчегом». Ні поглядом, ні рухом, ні голосом — нічим не видав він свого глибокого занепокоєння, викликаного дивною появою «друга» Олени, проте «Ковчег» допитливо подивився в бік лісника, коли той виходив з прихожої. Чи насправді такий добродушний старий? У підвал він піде чи в інше місце?
Нікому не довіряючи, всього боячись, завжди готовий зустріти у найсердечнішій людині свого смертельного ворога, почуваючи себе на радянській землі чужим, «Ковчег» не міг не бути насторожі навіть тут, де його так привітно зустріли. Щойно зачинилися за лісником двері, «Ковчег» безшумно підскочив до них і завмер, прислухаючись. Але навіть його чутливе, давно натреноване вухо не вловило слів Олени, сказаних «прикордонним шепотом». Нічого не зрозумів «Ковчег» і все-таки стривожився. Чого раптом шепіт? Що Олена сказала батькові? Чи не
«Ковчег» намацав у кишені пістолет і навстіж віл чинив двері. Але батько і дочка вже спокійно стояли серед кімнати, розгортаючи велику полотняну скатерть і готуючись накрити стіл. «Ох, дурень! Трохи на рожен не поліз від страху», усміхнувся «Ковчег» і витягнув руку з кишені.
— Спасибі, — сказав він голосно, — освіжився на славу! Папашо, де ж вино?
— Іду, іду!
Іван Васильович взяв ліхтар, засвітив свічку і старечою ходою попрямував до виходу. «Ковчег» курив сигарету, з усмішкою дивився на розчервонілу Олену, яка хазяйновито снувала по кімнаті з тарілками і склянками від буфета до столу, але сам він був не тут, а там, біля лісника. Ось старий зачовгав своїми розношеними черевиками по прихожій, ось, не поспішаючи, обережно, з східця на східець, почав спускатися по дерев'яних сходах ґанку. «Ковчег» тихо, непомітно для Олени, перевів подих. Усе, здається, гаразд. Хіба так ішов би лісник, якби поспішав до прикордонників?
— Далеко у вас льох? — запитав він про всяк випадок, щоб остаточно заспокоїтись.
— На подвір'ї. А що? — Олена з веселим докором подивилася на гостя: — Нетерплячка бере випити? Товаришу Козловський, ви рибу в'ялену, часом, не любите? — несподівано ставши серйозною, запитала вона.
— Полюблю, якщо є.
— Є. Я зараз.
Олена засвітила свічку і, несучи її перед собою, легкою ходою, не озираючись, пішла до дверей.
«Ковчег» знову насторожився. Ні, він ні на крок не відпустить від себе цю кралю. Хоч вона й проста на вигляд, але хто знає, що у неї в голові.
— Ти куди, Оленко?
— За рибою.
— А де вона у тебе?
Олена підвела обличчя до стелі:
— На другому поверсі.
— Я піду з тобою! — він узяв свічку і, затуляючи її долонею, пішов за Оленою.
Вони піднялися на другий поверх по вузьких скрипучих сходах і, пройшовши малесенький коридорчик, потрапили в простору мансарду з низькими скляними дверима, за якими на вірьовці, на фоні зоряного неба, висіли розіпнуті лящі.
— Що це таке? — голосно здивувався «Ковчег», розглядаючи мансарду. — Куди я потрапив?
— Вгадайте. Зроду не відгадаєте.
Олена відчинила двері на балкон, зняла дві великі рибини.
Тимчасом гість, тримаючи свічку високо над головою, оглядав мансарду. Більшу її частину займав верстат, завалений столярними дрібними виробами, столярним і різьбарським інструментом. На глухій стіні висіли дві трембіти. Вони були так давно зроблені, стільки послужили людям, що стали темними. Це була не чорнота старості, а благородна печать довголіття. В майстерні було ще багато всякої всячини. Тут Іван Васильович лагодив рушниці навколишнім мисливцям, споряджав для себе набої, виробляв дріб і кулі, здатні звалити старого кабана і ведмедя, вирізував з витриманого дерева дзбани, шкатулки, футляри для годинників, ворожив днями і ночами над громовицею: створював пастуші трембіти, наділяв їх силою звуку, здатною струсити гори. Не було в усьому Закарпатті кращого майстра трембіт, ніж Іван Васильович Дудар. Жоден пастух, не насмілювався твердити, що він може заграти на трембіті краще або хоча б так, як Іван Васильович. Понад сорок років дув у свою трубу трембітний майстер і завжди видував ту саму мелодію — сонячну, весняну, святкову, яка звучить лише раз на рік, в дні неповторного «веснування», коли починається «хід на полонини», в дні, коли верховинці прибираються в свій найкращий одяг і женуть на альпійські луки маржину — овець, корів, кіз, лошат.