Над Тисою
Шрифт:
— Прийду. Обов'язково. І дівчат приведу. — Олена заспішила. — До побачення.
— Зачекай. — Він поклав руку на руль велосипеда. — Оленко, я хотів тобі сказати…
Позаду в кущах почулося шелестіння і попереджуюче кахикання. Смолярчук розгублено обернувся.
Розсунувши віття чагарника, на дамбу вийшов літній чоловік з бурим від загару і вітру обличчям, в шкіряній потертій куртці, з рушницею на плечі і сокирою за поясом. Це був Іван Васильович Дудар, батько Олени. Лукаво посміхаючись в густі обвислі вуса, він мовчки дивився на зніяковілих молодих людей.
— До побачення! — отямившись, пробурмотів
— Бач, який лякливий вояка! — густим басом сказав Дудар, проводжаючи прикордонника дружелюбним поглядом.
— Тату, ви наче з-під землі виросли, — засміялася Олена. — Як вас не злякаєшся?
— Ой дівчино хороша, помовчала б ти, — Іван Васильович зітхнув, вийняв пачку сигарет, закурив. — Років двадцять п'ять тому мені довелося дружити з творю покійною матір'ю, царство їй небесне. — Знявши кашкет, він перехрестився. — Розумна була дівчина, твоя маги. Всі медові мої слова уважно слухала, але… посміхнеться бувало, похитає головою: «Тільки після весілля повірю тобі, Іване, а зараз…»
— Не хвилюйтесь, тату, не народилася ще та людина, яка зуміла б одурити вашу Олену медовими словами.
Вона скочила на велосипед, спустилася з дамби і покотила просікою до шляхової будки, оранжовий черепичний дах якої виднівся поверх невисоких ялин.
Мінлива погода весною в Карпатах. Годину тому на ясному небі не було жодної хмаринки, а зараз з холодного, північного боку хребтів потяглися низки важких сніжно-землистих хмар, які несли дощ, а можливо, і град. Годину тому було тепло, а тепер з ущелини потягло прохолодою, тихий ліс зловісно зашумів верхів'ями вікових сосен, і сонце перестало гріти й світити. Весняні галявини, теж недавно ніжно-зелені, що молодили Карпати, потьмяніли без сонячного світла, і стали непривітними суворі схили гір. Одна за одною окутувалися хмарами і зникали вершини. Потемніла і вкрилася великими зморшками Тиса.
Глава одинадцята
Відгриміла гірська гроза, перестав шумний і щедрий травневий дощ. Велике мутно-червоне сонце, перекреслене чорним зигзагом летючої хмарки, хилилося на захід. Довга тінь лісистої гори лежала на подвір'ї застави. На деревах, падаючи з гілки на гілку, з листка на листок, шурхотіли, перемовляючись про щось своє, дощові краплини.
В глибині подвір'я застави, над довгим цегляним будинком, вкритим оранжовою черепицею, вився прозорий веселий димок. Він здіймався до неба і там поволі танув. Тільки людина, яка ніколи не змивала з себе солдатського поту, ніколи не пробувала закоптілої гіркоти березового віника, могла б сплутати цей солодкий банний димок з повсякденним, кухонним.
У житті людей п'ятої застави баня займала не останнє місце.
Солдат, який стояв на спостережній вишці, дивлячись-униз, посміхнувся, потягнув носом, нетерпляче переступив з ноги на ногу і промовив майже співаючи:
— Ба-а-а-ня!
Другий солдат, який ніс службу на вершині гори Соняшної, повернувся обличчям до застави, крекнув, примружився, подумав: «Ну і попарюся ж я сьогодні, ну й помиюся…»
Два майори із штабу загону, проїжджаючи вздовж Тиси на відкритому всюдиході, побачили банний дим на П'ятій заставі.
— Стій! —
Подивилися один на одного і, сміючись, сказали:
— Завернемо?
Дощ чи сніг на вулиці, мороз чи сонце, — в годину, призначену начальником застави, оживав, сповнюючись теплом, цей будинок під оранжовою черепицею, холодний, темний, пустий в усі інші дні.
Яка це насолода — зайти в дерев'яний передбанник, сповнений одурманюючого тепла і пахощів розпареного березового листя і гілок! До чого ж добре після безсонної ночі, проведеної в горах, під зливою, на березі річки, її болотяному очереті, в лісовій глушині, скинути з себе просякнуту потом білизну! Дихаєш так, ніби гної легені збільшилися за обсягом щонайменше втричі.
Густа солодкувата пара сповнює баню. Похила жорстка цементна плита підлоги приємно лоскоче підошви ніг своїм вологим теплом. Букові колоди, білі, наче костяні, з довгими скісними тріщинами, проконопаченими мохом, нагрілися так, що до них не можна доторкнутись. Круті склепіння спітніли, з них капотять холодні, освіжаючі краплини. Зелене березове листя на спинах людей, на цементі, на колодах.
Смолярчук здивовано приглядається до людей, змінених мильною піною, гарячою водою і молочними сутінками. На снігову бабу скидається кремезний, з крутими плечима і великою головою сержант Абросимов. Он рум'яний Тюльпанов. Ось смаглявошкірий, з щедро намиленою головою Умар Бакулатов. Поруч з ним смішливий Волошенко.
— Тримайсь, хто в чорта не вірує! — закричав Волошенко, виливаючи з таза гарячу воду на розпечене каміння жарової печі.
Густа хмара пекучої пари знялася до стелі, швидко розповзлась по тісній парильні.
Волошенко грізно підняв над головою пушистий, з молодим листям березовий віник:
— Лягайте, товаришу старшина, і не просіть порятунку!
Мовчки, покректуючи, Смолярчук виліз на приполок і покірно розпластався на дубових плахах.
Волошенко вмочив віник у гарячу воду, широко розмахнувся і наніс старшині пробний удар. Біла спина Смолярчука стала рожевою. Після кількох ударів вона почервоніла, потім стала, як жар. Волошенко невтомно здіймав і опускав віник, промовляючи за кожним ударом:
— Це вам, товаришу старшина, за те, що ви такий красивий, за те, що такий високий і басовитий… за те, що кидаєте своїх друзів і демобілізуєтесь…
Волошенко зупинився, перевів подих, змахнув з лоба піт.
— Ще чи досить? — насмішкувато спитав він.
— Давай! Бий! — крізь зуби простогнав Смолярчук…
І знову Волошенко дружно і хльостко молотив запашним віником гарячу спину Смолярчука.
— Досить! — Смолярчук схопив Волошенка за руку. — Ну й ручисько в тебе, Тарасе!..
Волошенко кинув віник.
— Даремно скаржитесь, товаришу старшина. Одержали, як належить демобілізованому, останній банний пайок. — Повар зітхнув, підняв таз з холодною водою, немов збираючись випити її, загорлав: — «Последний нонешний денечек гуляю с вами я, друзья!»
Мало випадає святкового часу на долю солдатів-прикордонників, які живуть вдень і вночі, весь тиждень, увесь місяць, увесь рік, увесь строк служби напруженим, важким, до краю ущільненим життям. І тому вони високо цінять кожну вільну годину, вміють робити її святковою.