Над Тисою
Шрифт:
Смолярчук уже підійшов до воріт застави, уже взявся за чорну клямку хвіртки, а вона все мовчала. Ось він причинив хвіртку, ось…
— Михайле!
Вона покликала його дуже тихо, але він почув, зупинився. Вірячи собі і не вірячи, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, він стояв біля хвіртки, напружено дивився на Олену, намагаючись прочитати на її обличчі недоказане. Вона тільки усміхнулася, але він зрозумів усе. Зрозумів і прожогом кинувся до неї, з бажанням обняти, поцілувати. Але не наважився цього зробити, тільки взяв її руки в свої.
Обоє радісні й зніяковілі, стояли вони біля воріт застави,
— Завтра і зареєструємось? Добре?
— Як хочеш, — прошепотіла вона так тихо, що він швидше вгадав її слова, ніж почув.
— Ходімо на заставу, — сказав він, беручи її за плечі.
— Навіщо? — злякалася вона.
— Ходімо! Я всім скажу, що завтра одружуюсь. Всю заставу запросимо на весілля. Ходімо!
Він штовхнув хвіртку і, не знімаючи руки з плечей Олени, ввів її на подвір'я. Всі прикордонники, які були в цю хвилину на майданчику перед казармою, дивилися на них — гордого Смолярчука і засоромлену Олену. І всі посміхалися, здогадуючись, яка важлива подія сталася в їхньому житті. Волошенко не втримався, щоб не відзначити це веселим жартом. Він гучним голосом, веселим і одночасно урочистим, віддав команду солдатам:
— Увага! Рівняння наліво, на закоханих! Прикордонники демонстративно виструнчились, рвучко підвели і повернули голови до Смолярчука й Олени.
Старшина не розгубився і в свою чергу скомандував:
— Вільно, товариші парубки! — потім, перевівши подих, додав: — Можете поздоровити нас з наступаючим, як-то кажуть, законним шлюбом!
— По-о-оздоровляємо! — голосно прокотилося подвір'ям застави.
— По-о-здоровляємо, поздоровляємо! — проспівав на закінчення Волошенко, диригуючи солдатським хором.
Глава дванадцята
Старшина Смолярчук прийшов у їдальню останнім, коли вся застава повечеряла. Він хотів залишитись віч-на-віч з Волошенком, поговорити з ним відверто, порадитись, вирішити важливе для нього питання.
Повар Волошенко поставив перед старшиною тарілку із смаженою картоплею, емальовану кварту міцного чаю, поклав хліб і сказав:
— Товаришу демобілізований, вечеряйте не по-старшинському, а по-солдатському: раз, два — і готовий!
Смолярчук похмуро глянув на Волошенка і мовчки взявся до їжі.
Повар винувато усміхнувся:
— Вибачаюсь, звичайно, за таку холодну промову. Вам зараз, як женихові, хочеться слухати лише веселе, весільне, а я… не маю часу для приємних розмов: готуюся в наряд. — Він помовчав і з гордістю додав: — Молодий прикордонник не призначається в наряд, але капітан мені довірив, і я, звичайно, виправдаю довір'я.
Коли Смолярчук повечеряв, Волошенко спитав його:
— Чого ви засмучені, товаришу старшина? У щасливих не буває такого виразу обличчя.
— Ніколи тобі слухати про мій сум. Іди в наряд, виправдуй довір'я, — невесело сказав Смолярчук і вийшов.
Прибравши їдальню і кухню, Волошенко старанно вмився, пригладив щіткою наїжачене, підстрижене під машинку волосся, підшив до гімнастьорки свіжий білосніжний комірець, почистив обмундирування, одягнувся
Смолярчук складав речі в чемодан, крадькома стежив за товаришем, заздрячи його діловитості, його неприхованій гордій радості. Заздрив і, мабуть, ледь-ледь ревнував. Смолярчук особливо любив цей вид прикордонної служби — чергування по заставі. Всі досі визнавали, що він добре справлявся з обов'язками чергового. Мине півроку, рік, і всі скажуть, що Волошенко чергує не гірше від Смолярчука і що Тюльпанов на «відмінно» закінчив школу служби собак й добре працює з Витязем, ні в чому не поступаючись своєму вчителеві. А можливо, ніхто нічого не скаже, можливо, ніхто і не згадає старшину Смолярчука… Поїде, і всі забудуть!
Склавши свої скромні солдатські пожитки, Смолярчук засунув чемодан під койку і, переконавшись, що в казармі нікого немає, підійшов до піраміди, взяв свій автомат і звичним рухом погладив його вороновану сталь.
— Що, товаришу старшина, вирішили попрощатись? — почув він голос одного з прикордонників.
Смолярчук озирнувся. Солдат добродушно посміхався, часто кліпаючи світлими довгими віями.
Смолярчук відсмикнув руку від піраміди, як від вогню, і повернувся до своєї койки. Дивно, яка вона м'яка і в якому зручному місці розташована — біля самого вікна, крізь яке видно і Карпатські гори, і Тису, і виноградники, і ранкове сонце, і вечірні зорі, і шпиль дзвіниці на тому, закордонному, боці! Три роки Смолярчук спав на солдатській койці, а завтра… Демобілізований! Закінчилося прикордонне життя! Їдь, куди хочеш, роби, що хочеш. З завтрашнього дня капітан Шапошников викреслить тебе з списків особового складу, і ти більше не будеш нести служби в секреті або в дозорі. Демобілізований! Твій автомат перейде до Тюльпанова чи іншого молодого солдата. На твоїй койці, можливо, спатиме той же Тюльпанов. По дозорній стежці, протоптаній твоїми ногами на березі Тиси, ходитиме хтось інший.
Життя застави, поки Смолярчук, сидячи на койці, поринув у сумні роздуми, ішло, як звичайно. Пішов на кордон суворий, небалакучий Грачов. Вирушив на роздоріжжя єфрейтор Березовський. Зник у туманній імлі провідник Чистяков із своєю чорною, без жодної плямочки вівчаркою Тучею. Обережно, м'яко ступаючи, нечутні, як тіні, вирушили в напрямі до Вузької лощини Ковальов і Ласточкін. Їх супроводжував величезний кудлатий Барс. Протупав по стежці, розтанувши в білястій пітьмі, кремезний, з квадратними плечима сержант Корж. Готувалися іти на кордон Тюльпанов, Федоренко та інші.
Не дуже приємно прикордонникові, який має на рахунку тридцять дев'ять затримань порушників кордону, сидіти без діла в таку туманну, тривожну ніч, коли всі його товариші взялися до зброї. Може, саме в сьогоднішню ніч у тому самому місці, де тебе немає, і спробує прорватися який-небудь лазутчик. І якби ти був там, якби прикривав цей важливий напрям, напевне б почув скрадливу ходу ворога, вчасно виріс на його таємному шляху, схопив, знешкодив. Це була б твоя сорокова перемога, можливо, найславніша, увінчуюча твою прикордонну службу.