Над Тисою
Шрифт:
«Зумію. Закінчу», хотілося відповісти Тюльпанову, але він тільки подивився на начальника застави блискучими очима.
До Шапошникова підбіг сержант, черговий по заставі:
— Товаришу капітан! Із спостережної вишки доповідають: по тиловій дорозі до нас іде гурт жінок.
— Жінок? — Шапошников примружився, дивлячись у той бік, звідки долинала весела дівоча пісня.
— Винуватий, товаришу капітан, — дівчат!..
Через прилеглий до застави яблуневий сад крокувала шеренга співаючих дівчат, одягнутих у святкові плаття.
Недалеко від воріт застави, на галявинці, дівчат зустрічали вільні від служби прикордонники,
Волошенко оголосив:
— Товариші! Вечір пісні і танцю, присвячений проводам старшини Смолярчука, вважаю…
Він обірвав свою промову на півслові, побачивши Шапошникова, що з'явився у воротах застави. Обличчя капітана було зосередженим, суворим.
Волошенко підморгнув Олені, змовницьки прошепотів:
— Оленко, розкажи нашому начальникові про мету свого прибуття. Та усмішок ласкавих не шкодуй! Іди!
Димлячи цигаркою, Шапошников мовчки дивився на дівчину, яка наближалася до нього. В міру її наближення обличчя його втрачало суворість, очі теплішали.
Підбігши до Шапошникова, Олена приклала руку до скроні, жартома відрапортувала:
— Дозвольте доповісти, товаришу капітан! Прибули проводжати демобілізованого.
— Дуже добре! І більше ні про що ви мені не доповісте? А де метеозведення?
— Вибачаюсь. — Оленка вийняла з рукава плаття аркуш паперу, передала його Шапошникову. — Буде великий туман.
— Це ми вже бачимо простим оком, без вашої далекоглядної науки.
З галявини, де розташувалися дівчата і прикордонники, долинув дружний сміх, викликаний, очевидно, якою-небудь витівкою або розповіддю Волошенка. Олена я заздрістю озирнулася на подруг.
Шапошников подивився на годинник, потім на гори, вже щільно, до самого підніжжя, закриті димчасто-чорними густими хмарами.
— Олено Іванівно, я повинен засмутити вас і ваших подруг: проводи Смолярчука сьогодні не відбудуться. Обстановка, як бачите, несприятлива.
Туман виповзав з міжгір'їв високою хвилею, насувався на сади і виноградники, наближався до долини, місцями закривав Тису.
Олена повернулася на садову галявину до подруг.
По її обличчю Волошенко зрозумів, що «вечір пісні і танцю» не відбудеться.
— Невдача? — спитав він.
Олена кивнула головою.
З воріт застави вийшов черговий. Гучним голосом він скомандував:
— Федоров, Чистяков, Тюльпанов, Волошенко до начальника застави!
Він назвав прізвища всіх прикордонників, що були на галявинці, пропустив лише Смолярчука.
Один за одним пішли, попрощавшись з дівчатами, Чистяков, Федоров, Волошенко, Тюльпанов. Зникли і дівчата, їх сміх уже долітав з нижньої, прибережної частини саду, густо закритої туманом. На галявині залишились Смолярчук і Оленка, яку він затримав. Вона стояла між деревами на зеленому росяному килимі, в білому квітчастому платті, в білих туфельках, у білих підкочених шкарпетках, з великим цукристим намистом на шиї, з атласною білосніжною хусткою на світлому волоссі, сіроока, білозуба, — як квітуча вишня, як рідна сестра всім цим яблуням, черешням.
Очей не міг відірвати від неї Михайло Смолярчук, все дивився і дивився. Кохав він її і раніше, але тепер… Якою вона буде гарною жінкою!
Олена мовчала, то перебираючи намисто, то розгладжуючи на голові хустку. Вона чекала, коли ж заговорить Михайло.
Він узяв руку дівчини і, зазираючи
— Поїдемо зі мною, Оленко!
— З тобою? Куди?
— В Сибір, на мою батьківщину. Давно ти мені подобаєшся, ти ж знаєш.
Олена звільнила руку, засміялася, перевертаючи освідчення Смолярчука на жарт.
— Їхати з тобою? У твій холодний Сибір? А моя тепла Тиса? А мій старенький батько?
— У нас в Сибіру є річки набагато кращі за твою Тису. Єнісей! Іртиш! Об! Лена! А щодо батька… Я буду твоїм батьком, матір'ю, сестрою… Усіх заміню. Поїдемо, Оленко!
Олена серйозно і суворо подивилася на Смолярчука, похитала головою.
— Багато ти думаєш про себе, Михайле!
— Не багато. Стільки, скільки треба! — безжурно промовив він і знову потягнувся до руки Оленки.
Вона мовчки, холодно відсторонилася. Із здивуванням і зростаючим занепокоєнням він дивився на дівчину, не розуміючи, що з нею діється. Звідки раптом така зміна? Чого вона стала такою чужою, неприступною?
Олена гірко усміхнулася.
— Михайле, коли ти надумав завезти мене в Сибір?
— Я весь час думав, цілий рік.
— Дуже довго ти думав, Михайле. Так довго, що… — вона рвучко підвела голову, і в її сірих очах спалахнула жорстока насмішка. — Треба тобі ще подумати з рік. — Вона несподівано різким і сильним рухом повернула Смолярчука обличчям до застави і легенько підштовхнула його в спину. — Іди, думай!
І приголомшений Смолярчук покірно пішов до застави.
Оленка, зблідла, кусаючи губи, дивилася йому вслід. Він уже пройшов кілька кроків від неї, зараз грюкне хвірткою і зникне за високим парканом. Треба зупинити його, повернути. Але яким словом? Де воно, те слово, не принижуюче, гідне, просте і щире?
Олена мовчала, дивлячись услід Михайлові, який все віддалявся, і відчай краяв її серце…
Олена давно покохала Михайла, давно потай мріяла стати його дружиною. Але минав час, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а він уперто відмовчувався. Нічого не казав не тільки про одруження, він навіть жодним словом не обмовився про своє кохання. Олена боялася його мовчання, воно ображало її. Олена бачила і відчувала, що вона не чужа Михайлові, подобається йому. А він усе чогось вичікував, не хотів освідчитись, вагався. Чому? Чи не тому, що вважав її нижчою за себе? Багато гірких думок спадало на думку Олені весь цей час, до сьогоднішнього дня. Трапилося нарешті те, про що мріяла Олена. Радіти б їй, засяяти щастям, а вона… І в усьому він, Михайло, винен. Любити не вмів, не зумів і поговорити з нею добре. Зробив він це не так, як хотіла, як мріяла, як чекала Олена, — без усяких радощів і хвилювання, впевнений у тому, що вона погодиться, переконаний, що ощасливить її. Олена покарала його за самовпевненість. Але не надовго вистачило їй цієї мстивої радості. Вона дивилася вслід Смолярчукові і думала: а що ж буде далі, завтра, через тиждень, місяць? Михайло поїде, а вона залишиться в лісовому будиночку з добродушним буркотуном-бать-ком, з своєю гордістю, нічого не чекаючи, ні на що не сподіваючись. Не застукотять, як раніше, підбори Михайла на дубовому ґанку, не зайде він в її хату, ніколи не побачить вона його синіх-синіх очей, смаглявого обличчя, не почує голосу. Олені стало страшно, вона вже гірко каялася в тому, що насміялася над ним. Можливо, він так довго не говорив про своє кохання тому, що соромився?..