Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Хлопці,— звернувся Околот до партизанів, — чи нема в вас шматка хліба? Другий день ріски в роті не було, ледве на ногах тримаюся.
Молодий партизан дістав з протигазної сумки окраєць, подав Околоту.
Околот сів під сосною, почав жадібно їсти.
У цей час до партизанів підійшов чоловік у шинелі:
— Що тут у вас?
— Невідомий прибився, каже, що з Жовтневого.
Околот, почувши голос чоловіка в шинелі, забув про хліб, скочив на ноги:
— Товаришу Ревицький, ведіть мене до командира загону, там таке скоїлося, що й подумати страшно!
— Що там у вас,
— В штабі про все доповім. Пішли!
— Я вам дам провожатого, — промовив Ревицький, — а сам мушу бути тут. Митько! — звернувся він до молодого партизана, який пригостив Околота хлібом, — відведеш зв'язкового.
Години через дві партизан привів Околота до землянки командира загону.
У землянці за столом сиділи командири. На столі лежала невеличка поцяткована червоним карта. Командир загону підвівся, подав Околоту руку, запитав:
— Що трапилося, Дмитре Івановичу?
Околот стомлено опустився на лаву, обвів поглядом присутніх, промовив:
— Кінець нашому підпіллю!
Коваленко повернувся до молодого партизана, сказав:
— Ви вільні, товаришу Сергійчук, можете йти. Той вийшов.
— Розповідайте!
— Загинули наші підпільники!
— Як загинули? Коли? При яких обставинах?
— Ми одержали ваш наказ, — почав розповідати Околот, — вчинити напад на поліцію і виручити полонених парашутистів.
— Не давали ми такого наказу! Навпаки, ми прийняли зовсім протилежне рішення. І послали до вас свого зв'язкового.
Околот схопився з лави:
— Як це не давали? Від вас прибув зв'язковий, з'явився серед ночі, назвав пароль, підняв нашу бойову групу, і ми пішли виручати парашутистів, будь вони тричі прокляті. І ми їх виручили на свою голову. Тепер вони, мабуть, у вас, — допитувався Околот, — дайте їх мені, особливо отого білявого, я їм власними руками горлянки порозриваю.
— Нема в нас ніяких парашутистів, — проказав Коваленко, — заспокойтеся, товаришу Околот, про все розповідайте по порядку, намагайтеся нічого не пропустити. На чому ми зупинилися? Ви казали, що до вас прийшов наш зв'язковий і назвав пароль. Так?
— Так, товаришу командир, — промовив Околот, — і мене, командира бойової групи, серед ночі викликав до себе додому Саченко, познайомив із зв'язковим і наказав готуватися до нападу.
— Ви, товаришу Околот, сказали, що зв'язковий назвав пароль. Вам відомий цей пароль?
— Ні, не відомий. Мені Саченко сказав, що ваш посланець назвав пароль, який ви дали Саченку, як він був позаминулої неділі у штабі.
Коваленко глянув на начальника партизанської розвідки Майсака:
— Дійсно, ми назвали Саченку пароль і послали Савчука в Жовтневе попередити підпільників про можливу провокацію. Де Савчук?
— Він і досі не повернувся, — відповів начальник партизанської розвідки.
— Гестапівець ваш Савчук, — розгнівано вигукнув Околот, — він і видав наше підпілля! Савчук сидить зараз з карателями та п'є каву! А наші загинули.
Командир загону провів рукою по стомленому обличчю, запитав Околота:
— Який він? Чорнявий, білявий, рудий! Намалюйте нам його портрет, Дмитре Івановичу.
— Обличчя кругле, підборіддя м'ясисте, —
— Досить! — сказав Коваленко. — Це був не Савчук. До вас гестапівці підіслали свого агента, підмінили нашого зв'язкового.
— Як же це? А звідки він дізнався про пароль? Хто йому сказав? Савчук? Через цей пароль і полягли наші…
— Що ж було далі?
— Передав наказ терміново напасти на поліцію, виручити десант особливого призначення. О третій годині ночі ми атакували поліцію, визволили парашутистів і з боєм відійшли в Чорний ліс. Командир десанту, білявий такий чолов'яга, виявився моїм знайомим, він сам з Києва, до війни часто бував у Жовтневому. Під Руднею ми викопали рацію, зброю, боєприпаси. Білявий пояснив нам, що частину зброї вони зразу закопали тут, бо не могли всю забрати з собою, приховали і запасну рацію та батареї до неї. У тайнику було кілька автоматів.
— Наших чи німецьких? — запитав командир загону.
— Наші. Новенькі, ніби тільки що з заводу. Парашутисти озброїлися, і ми рушили на Васильківські Дачі. Білявий при мені пояснив Саченку, що в них завдання прибути в Лісоград до Коваленка, а потім разом знищити таємний центр фашистів в селі Жовтневому і вийти на Татарський острів. Невдовзі, запевняв білявий, має прийти нова десантна група і навести нашу авіацію на каменоломні Татарського острова. Фашисти розмістили там склад боєприпасів.
— А той, що видав себе за нашого зв'язкового, теж був з вами?
— З нами! Йому парашутисти ще й автомат вручили. І білявий, Пістряк його прізвище, дякував за порятунок, вітав, як представника народних месників.
Околот замовк, опустив голову, прикрив очі долонею. Командир налив йому води:
— Заспокойся і розповідай.
— На світанку, — вів далі Околот, — білявий парашутист сказав, що йому треба передати в Москву повідомлення про групу особливого призначення. Наладнав рацію, заходився стукати ключем. Потім сказав нам, що командування оголошує всім подяку і одержано наказ виходити на Васильківські Дачі. Опівдні ми вийшли до спаленого села Карпівці, зупинилися на перепочинок. Саченко наказав мені ще з одним нашим підпільником вийти на узлісся і подивитися, чи нема поблизу німців. Ми й пішли. Метрів за сто наткнулися на карателів. Побачили їх — і назад. Добігаємо, а парашутисти розстрілюють з автоматів наших. І білявий стріляв! Я звів автомат і сіконув по білявому, по парашутистах. Мого товариша, з яким я в розвідку ходив, убили.
— А Саченко? — запитав командир загону.
— Не знаю. Не бачив я Івана Лукича. Стріляв я, поки були патрони, перебігав від дерева до дерева, відходив до болота. Як я не потрапив у трясовину — не знаю. Німці не осмілилися лізти за мною — постріляли вслід з автоматів, кинули кілька гранат і вернулись. Я два дні бродив по болотах, ледве вибрався…
— Усе розповіли, товаришу Околот? — запитав Коваленко.
— Ніби все, товаришу командир.
Коваленко дістав з кишені кисет з махоркою, папір, скрутив цигарку, глибоко затягнувся, запитав начальника партизанської розвідки: