Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Навіщо вам, Юхиме Мартиновичу, ті гроші?! Що ви за них зараз купите?
— Не кажи, Маріє, не кажи! Яка власть не буде, а гроші все одно знадобляться. От і вирішили ми з Трохимом Свічкою на рівних паях відкрити крамницю. І треба буде навідатися в Київ. Так я хочу просити вашого Юрка, щоб він поїхав разом з Трохимом. Свічка теж просив, бо він же цвенькати по-їхньому не вміє, а Юрко з німцями про все домовиться. Так хай на тому тижні піде до коменданта і візьме перепустку. Я Свічці вже виклопотав дозвіл на поїздку в Київ.
Коли почало сутеніти, до Берегових завітала лікарка, почала розповідати, що комендант Штарк
— Що ж тепер робити? — запитала Берегова.
— Треба їхати за білим зіллям. Створити видимість спалаху нової епідемії. На цей раз висипного тифу. Хворі на висипняк не підлягають знищенню. Оце я й прийшла попросити Юрка, щоб він завтра поїхав з дідом Захарком у плавні за зіллям. З Вовкою я домовилася, дала йому звільнення від роботи, хоча заборонено.
— І я поїду, — вихопилася Леся. — Я вже й веслувати навчилася. І зілля допоможу збирати.
Галина Іванівна осудливо глянула на дочку, сказала лікарці:
— Хоч ви, Оксано Василівно, присоромте її! Ніяк не хоче мене слухати. У селі такі страхіття, а вона хати не тримається.
— По зілля треба їхати, — сказала лікарка, — і негайно. Хто ж допоможе людям? Мобілізацію необхідно зірвати до початку роботи медичної комісії, бо потім буде пізно.
— Хіба ж я проти, Оксано Василівно? — зітхнула Галина Іванівна. — Тільки страшно мені за Лесю! Та хай уже їде! Що буде, те й буде!
— Спасибі вам, Галино Іванівно, хай Леся поїде, хлопцям веселіше буде. Завтра вранці й рушайте в плавні, постарайтеся побільше привезти білого зілля, — сказала лікарка.
Уранці Юрко з Лесею прийшли на берег Прип'яті, де їх чекав дід. Невдовзі прийшов і Вовка. Над річкою стояв густий туман. Із нього виглядали зелені верховіття верб. Човен швидко перетнув Прип'ять, а потім завернув у зарослу лататтям старицю. На небокраї темніли таємничі, посновані туманом соснові та ялинові бори.
— Поглянь, дочко, яка краса навколо, — сказав Лесі дід.
— Хлопці, зупиніться, я хочу нарвати квіти.
— Не час, доню! — захитав головою старий. — Нам же треба зілля з росою набрати, бо інакше не та в нього буде сила, а квітів можна
Дід показав, яке зілля треба збирати, наказав носити у човен і прикривати рядном, щоб не в'яло. За годину Леся з хлопцями наносили в човен копичку білої трави.
Леся, прихилившись до верби, дивилася на зарості очерету, на верби. Сяяло гаряче літнє сонце, у безхмарному небі проносилися табунці диких качок. Тихий смуток закрався в серце дівчини. Закинула її війна в таємничий край озер, заплав, пущ і борів. Поліська земля!.. І здається Лесі, ніби вона потрапила в зачаровану країну, яка приховала безліч таємниць і живе лише за своїми законами і звичаями. Уявляється їй дід Захарко чарівником, якому підвладні і ці острови, і стариці, і споконвічні бори. Діду більше ста років. Ось він сидить під кущем верболозу, неквапно ріже хліб, кладе скибки на шмат білого полотна.
І люди, які живуть у цьому селі, і навколишня природа — все це ввійшло в її серце, стало рідним. І найбільше місце в її серці займає чорнявий Юрко, без якого вона не уявляє свого життя. Завдяки йому і земля ця стала для неї рідною. Любить вона хлопця. Нема таких, як Юрко, більше на всьому білому світі. Тільки страшно їй за нього, кожної хвилини може загинути від фашистської кулі. І по зілля поїхала, щоб бути разом з хлопцем, не хвилюватись за нього дома.
— Діду! — озвався Вовка, — звідки ви знаєте, яке зілля цілюще, а яке ні?
— Як це звідки? — здивувався дід Захарко. — І мати вчила, і батько розповідав. У нашій родині зілля з діда-прадіда знають! Це тепер повелися ліки, а раніше в недужої людини одна надія — на трави. Велика сила таїться в зіллі! Тільки не всім вона відома та сила, не кожному до рук дається! Колись мені ще малому мати розповіла одну бувальщину. І запам'ятав я її на все життя. Гарна бувальщина! От я й старався дізнатися про таємничу силу зілля. І дізнався. Стараюся допомагати людям, отак, як дівчина Марійка…
— Яка Марійка? — запитав Вовка.
— Дівчина колись жила на нашій землі. От послухайте й ви цю бувальщину, може, й вам вона запам'ятається, а ви про неї своїм дітям та внукам розкажете.
Дід Захарко прихилився до верби й почав розповідати:
— Жила колись поблизу густого старезного лісу на березі Прип'яті молода і вродлива дівчина Марійка. Та не так вродою славилася, як своїм добрим серцем, лагідністю. Що там казати — здавна славиться наша земля своїми красунями: і щирі, і горді, і лагідні. Хоробрості їм теж не позичати, бо часто захищали рідні краї разом з воїнами. А Марійка серед дівчат як царівна, як та лілея серед лісових квітів.
І наділила її доля таланом рідкісним — вміла вона повертати хворим здоров'я, кволим силу, порубаним воїнам міць незбориму.
А війни, битви криваві були в той час безкінечні. Нападали на нашу землю кочівники, шарпали, палили, грабували, намагалися звести Руську землю. Хоробро боронили її русичі, мечем свою волю відстоювали. І посунули на Русь орди чужинців, ішли — й не було їм ні кінця ні краю, падали під їх ударами міста і села, сходила кров'ю рідна земля. Тікали люди в густі ліси та болота, гартували свої мечі і знову виходили на бій з ворогами. Приходили поранені до Марійки, просили її допомоги, казали: