Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— Товаришу Майсак, ви зараз заміняєте лейтенанта Вершину, що можете сказати про цю подію? Як гестапівці могли дізнатися про пароль, про вихід Савчука в село Жовтневе?
Майсак бозпорадно розвів руками:
— Нічого я не можу сказати, товаришу командир. Савчук — людина надійна, досвідчена, комуніст. Не міг він стати зрадником, не міг він і пароль видати. За Савчука я ручаюсь.
Коваленко поглянув на Макарова:
— Що скаже начальник штабу?
Підполковник Макаров, старанно виголений, в чистій гімнастерці з білим комірцем, який облягав його засмаглу мускулисту шию, поволі
— У нашому загоні діє досвідчений ворожий розвідник. Я певен, що це робота Консула. Шпигуну став відомий пароль, він передав його своїм господарям. А ті розробили операцію «Юберашунг» по знищенню підпільників. Безперечно, що Консул знаходиться в нашому загоні, має доступ до таємниць. Але йому відомо не все. Отже, ця людина не належить до командування загону, хоча й має часом доступ до секретних матеріалів. Хто ж він, цей Консул? І на це запитання повинен дати відповідь командир партизанської розвідки лейтенант Вершина або його заступник товариш Майсак.
— Що ж будемо робити, товаришу Майсак? — спитав Коваленко. — Яка ваша думка?
— Поки що нічого не можу сказати… — зітхнув Майсак.
— Треба послати зв'язкового, — сказав Коваленко, — в Жовтневе: попередити лейтенанта Вершину, змінити паролі. Перевірити всіх, хто за останні десять днів ходив на зв'язок в Жовтневе. Доведеться, Дмитре Івановичу, вам залишатися в загоні. Ідіть відпочити, набирайтеся сили.
Околот з Майсаком вийшли з землянки, звернули з просіки на стежку, що й вивела їх до кам'яного двоповерхового будинку.
— Центр Лісограду, — задоволено мовив Майсак, — нині тут розмістились госпіталь, школа, мешкають погорільці з навколишніх сіл. До революції цей будинок належав якомусь німцю Фогелю, власнику скипидарного заводу; завод давно згорів, а кам'яниця лишилася, стоїть. Під час облав карателі нищили всі землянки, а будівлю не чіпали. Є чутка, ніби син цього Фогеля — генерал, працює у відомстві Гіммлера і наказав не руйнувати свій колишній маєток. Чи так воно, чи ні — не знаю. Але гітлерівці будівлю не чіпають. Тут і наш готель розмістився. Сьогодні ви тут відпочинете, а завтра подумаємо, в яку роту вас направити. Якщо хочете — ідіть в розвідку. Роботи в нас вистачає…
У Жовтневому господарювали карателі. Вони заходили в хати, вигрібали зі скринь сувої полотна, корсетки, барвисті плахти, разки коралів, набивали добром мішки і несли до фургонів. Село ніби завмерло від горя та наруги. На Олефіренковій леваді стояв есесівський патруль і нікого не підпускав до напівзасипаної могили.
Іван Гончар, як почали арештовувати комсомольців, прийшов до Берегових, ховався в повітці, днював і ночував на горищі.
Рано-вранці Юрко поніс йому їжу.
— Чого ти вчора не навідався? — спитав Іван. — Я вже не знав, що й думати, — нема тебе і нема.
— Розстріляли фашисти наших людей — родини тих, хто виручав десантників, і комсомольців. Всі, хто не сховався, загинули…
— Про Надю нічого не знаєш? Не впіймали її карателі?
— У діда Захарка переховується. Там ще кілька дівчат перебувають лиху годину.
— Даремно я послухав Вершину, треба було мені раніше діяти, але я ще надолужу, поквитаюся з фашистами.
— Що ти надумав? —
— Треба було висадити в повітря палац разом з Маєром і всім есесівським кодлом. Тол у мене є!
— Дурницю ти надумав, — розсудливо озвався Юрко, — нічого ми не можемо робити без згоди лейтенанта.
— Я наперед знаю, що він не дозволить.
— І правильно зробить! Висадиш палац у повітря — фашисти село спалять. Не можна діяти, як комусь заманеться! Наказ лейтенанта для нас — закон!
— Я й сам розумію: кожен підпільник повинен виконувати своє завдання. Але спробуй бути спокійним і врівноваженим, як фашист отак над людьми знущається. Нічого мені так не хочеться, як воювати з окупантами. Лише б узяв мене лейтенант в партизани!..
Опівдні чорні фургони поповзли за село, за ними рушили танкетки й бронетранспортери, а надвечір до Берегових приїхав староста, сказав задоволено:
— Слава тобі, господи! Пронеслася над нами чорна буря і не зачепила. Боявся я за тебе, Маріє; думав, що німець за тих комсомольців тобі життя вкоротить. Могла й дітей під загибель підвести. Пронесло! Але лютує німець! Скоро не село, а пустка буде. До чого ж люті карателі! І не підходь до них, і не гомони. Ніхто тебе й слухати не хоче. Ніби ти й не староста, а така собі комаха. Пронесло! Слава тобі, господи!
— Проходьте, Юхиме Мартиновичу, — запросила Щупака мати, — чого стоїте біля порога? Сідайте до столу, чарку вип'єте.
Староста поклав на лаву плисовий картуз, сів за стіл.
— Чарка ніколи не завадить! І від неї я ніколи не відмовлюся. Оце подзвонив комендант Штарк, що риби йому сьогодні можна не привозити. Хотів генералів пригостити, а вони, бачте, із Зіфертом рушили на той світ. До чого, я вам скажу, вредний був отой Зіферт, — не давав мені спокою. То покоївок йому підбери, то склади список комсомольців! Приготуй меду, бо він хоче відправити посилку в Німеччину. Давай і давай! Тепер Штарк наказав скласти списки на сто чоловік. Давай людей на роботу в Німеччину. Легко сказати — сто. А спробуй їх нашкребти. Треба було людей отак по-дурному не стріляти, а підвести їх під мобілізацію. Через два тижні Штарк сам приїде перевіряти відібраних в Німеччину. А Саченко догрався! І сам поліг, і людей погубив. Нема розуму в німця. Я ж їх попереджав, доповідав, доводив, що Саченко червоний, що він з партизанами заодно, — не вірили! Гарний, мовляв, господар, нема доказів. От він і нагосподарював! Та як там не є,— іншим тоном заговорив староста, — а живому про живе треба думати.
Мати поставила на стіл пляшку горілки, квашені огірки, смажену рибу:
— Пригощайтеся, Юхиме Мартиновичу.
Староста випив чарку, взяв скибку хліба, понюхав, сказав задоволено:
— Оце хліб! Смачно пахне. Люблю я, як хліб пахне! А то їли глевтяк. Зараз наше право, і ми мусимо мати все. Людина раз на світі живе, і тут, як кажуть, не зівай… Добра горілочка калганівочка. Отака колись і в нашому шинку водилася. От якби мені оце зараз шинок відкрити! Шинок поки що не світить, а крамниця буде! У мене вже й дозвіл є, і приміщення комендант подарував. Тут я, Маріє, такий гендель задумав, що грошики самі в торбу сипатися будуть!