Наказано вижити

Семенов Юлиан Семенович

Штірліц перегорнув телеграми…

«А він хитрує, — зрозумів Штірліц, — він не міг читати те, що я передавав у Швейцарію з Плейшнером і через Ервіна з Кет. Інакше він не пустив би мене в Берн. Вони, мабуть, розшифрували мене, коли я, повернувшись, вийшов на Лорха. А вже потім прочитали все те, що я надсилав раніше. А навіщо йому хитрувати? Він ніколи не хитрує марно. Мюллер людина із сталевою витримкою, все, що він робить, він робить по плану, у якому немає дрібниць; кожна подробиця вивірена до абсолюту».

Прикривши долонею трубку, Мюллер запитав:

— Ну як? Добре працюють наші дешифрувальники?

— Ви — краще, — відповів Штірліц. — Давно почали мене читати?

— З лютого.

— Коли ще працював Ервін?

— Ох, Штірліц, Штірліц,

а ви все хочете знати! — Обличчя Мюллера знову напружилось, він міцніше притиснув трубку до вуха. — Алло! Так, пане радник Перейра, це я. Ввечері літак буде готовий, ми відправимо вас з Темпельхофа, цілком надійно… Так, і ще одне прохання: заїдьте до військового аташе Іспанії полковника де Моліна, попередьте його про виліт, у них щось сталося з телефоном. Вам привезуть два чемодани, ви не забули? Ні, ні, в Асунсьйоні вас зустрінуть мої колеги, вони приймуть вантаж. Щасливого польоту, мій друже, заздрю, що сьогодні вночі ви бенкетуватимете в Цюріху. Раджу заглянути в німецький ресторанчик на Банхофштрасе, навпроти «Свісс Бенка», там чудово готують айсбайн… Спасибі, мій дорогий… Як забобонна людина — хоча це й карається нашою мораллю, — я все-таки кажу вам: «До зустрічі».

Мюллер поклав трубку на важіль, прислухався до канонади, затягнув галстук, незграбно обсмикнув цивільний піджак, що сидів на ньому трохи мішкувато, підвівся й сказав:

— Їдьмо, дружище, часу в нас обмаль, а справ — безліч.

І знову Штірліц сидів затиснутий з обох боків Ойгеном і Куртом; Мюллер умостився поряд з Віллі на передньому сидінні, хоча завжди їздив у машині ззаду ліворуч від водія; попереду їхньої машини і позад неї мчали два «мерседеси» з форсованими двигунами, набиті охоронниками в цивільному; часто доводилося об'їжджати биту цеглу, солдати поки ще старалися розчищати вулиці, та й поліцейські виганяли на роботи всіх, хто міг рухатися; порядок, тільки порядок, навіть у найтяжчий час!

Не обертаючись, Мюллер спитав:

— Знаєте, Штірліц, що мене найбільше дивувало в житті?

— Звідки ж мені знати, групенфюрер, звичайно, не знаю.

— Зараз розповім… Пригадуєте, Дагмар Фрайтаг розповідала вам про руни, про російські билини і про все інше?

— Пригадую.

— Мене, до речі, тоді вразив ваш голос… Коли ви розпитували її… У вас був якийсь особливий голос… У ньому звучала така туга… І я подумав: невже можна йти в розвідку людині з таким загостреним почуттям любові… Туги, якщо хочете… Це ж неприродно… Наша з вами професія цинічна, позанаціональна і прагматична, чи не так?

— Ні.

— Докази?

— Я вас не переконаю, навіщо молоти язиком марно…

— Ви відповіли мені некультурно…

Штірліц, усміхнувшись, повторив:

— Некультурно…

— Знаєте, мені здається, що культура зародилася в ту мить, коли виділилася якась велика душа із загальної маси живих істот, — неквапливо сказав Мюллер. — Мабуть, істинна культура могла утвердитися лише на грунті невеликого району, найімовірніше, десь у горах, у родючих ущелинах, в атмосфері тісного єднання жителів… Культура загине після того, як таємнича велика душа цілком реалізує себе, виявить у рунах, билинах, піснях трубадурів, замре у величі храмів, закостеніє в параграфах законів… Вона тоді застигає, як застигла антика… Навіщо ж краяти своє серце за застиглим, Штірліц?

Штірліц здивовано подивився на Мюллера, потім, спохмурнівши, сказав:

— Десь я вже читав подібні міркування, але, по-моєму, в книжках, виданих за межами рейху?

Мюллер обернувся, почухав кінчик носа, хмикнув:

— Між іншим, я можу образитись. Ці думки я виношував сам, коли працював проти Шандора Радо і «Червоної капели»: там я зустрів людей інтелігентних, треба було протистояти їм на повний зріст… Погодьтесь, у нас часом дурням легше, їх не бояться, їх піднімають угору — до певної, правда, межі, — але ж ми з вами віддали життя такій справі, де глупство просто неможливе, воно злочинне, навіть, я сказав би, — антидержавне… Дурний дипломат на виду, його можна виправити, звільнити з

роботи, посадити, а от коли дурний розвідник, тоді на режим чатує велика біда… Чого ви так жадібно дивитесь на вулиці? Прощаєтесь? Чи хочете запам'ятати маршрут, по якому вас везуть? То чи не простіше запитати мене про це? Я везу вас на свою конспіративну квартиру, там дуже зручно, чудовий краєвид з вікон, шибки також обладнані спеціальними сітками, причому абсолютно звуконепроникливі, канонади не чути, росіян туди поки що не пустять, рельєф місцевості на нашу користь, армії Венка і Штейнера на підході, битва буде кривавою, нас чекають сюрпризи…

…На третьому поверсі особняка, що стояв на тихій вузькій вулиці, у великій квартирі було досить багато людей; всі в цивільному; долинав стрекіт друкарських машинок і глухих голосів, що диктували тексти; раз по раз дзвонили телефони — їх було не менше трьох, а може, й більше; проходячи по коридору, Штірліц побачив у вікно, що на вулиці, паралельній тій, якою вони приїхали сюди, молоді хлопчаки в формі гітлер-югенду зводили барикаду; на будинку, що стояв метрів за сто, розвівався прапор молодих націонал-соціалістів.

Мюллер запросив Штірліца в невеличку кімнату; два тільці; на столі купка паперу і з десяток фаберівських олівців, дуже твердих, гостро заструганих; попільниця, дві пачки сигарет, запальничка.

— Сідайте, Штірліц. Сідайте до столу. І слухайте, що я вам казатиму…

Він попустив галстук, розслабився, відхилився на спинку стільця, заплющив на мить очі…

Штірліц прислухався до голосу, який ледь долинав із сусідньої кімнати. Людина диктувала друкарці; та працювала як автомат, чергами. Людина називала російські імена, перелічувала назви міст; чітко запам'яталася фраза: «Після цього племінника академіка Феофанова викликали до бургомістра Лапіна, і той став вимагати від нього тут же, в кабінеті, написати статтю в нову газету про те, як препогано, антиросійськи було поставлено народну освіту за Радянської влади. Спочатку Ігор Феофанов відмовився, потім…»

Мюллер швидко підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і вигукнув:

— Перейдіть в іншу кімнату! І взагалі навіщо так кричати, сподіваюсь, стенографістка не глуха!

Мюллер повернувся на місце, пильно подивився на Штірліца і, хруснувши пальцями, мовив:

— Так от, я хочу сказати вам про те, що давно мене мучить. Хоч я й не кінчав університетського курсу, але книжки читав з самого дитинства… Так, так, а то чого б це я став таким мудрим? Тільки завдяки книжкам, дружище… І до чого я прийшов? Ось до чого я прийшов, Штірліц… Світ знав багато культур, але кожна з них є зліпок одна з одної… Поліклет і Вагнер близькі, хоч їх розділяють століття, так само, як Софокл і Ніцше… Александр Македонський і Наполеон Бонапарт… Повстання в еллінських містах після Анталкідового миру, коли бідні перебили всіх багатих, було співзвучним — у своїй цивілізації — з тим, що дав Паризький мир, коли Бомарше й Руссо готували бунт проти такої необхідної для будь-якого суспільства Бастілії… В еллінів були Арістофан і Ізократ, а у французів — Вольтер і Мірабо; абсолютно прочитується перекличка співзвучності в різних пластах історії… Солдатський імператор Наполеон або мужицький цар Пугачев лише повторювали Діонісія Сіракузького і Філіппа Македонского… Ви розумієте, навіщо я, у якого немає зовсім часу, говорю вам про це?

— Розумію.

— Для чого ж?

— Для того, щоб виправдати цинізм розумних: «І це було». Ні?

— Правильно! В десятку! Молодець! Що мені від вас потрібно, сподіваюсь, тепер розумієте?

— Не до кінця.

— Мені треба від вас таке: по-перше, ваш Лорх сидить у цьому ж приміщенні, в підвалі, ми зламали його, він готовий працювати. Ви зараз напишете телеграму в Центр, я її зашифрую — тепер це не важко, — а ви простежите за тим, щоб Лорх не запустив у ефір якийсь сигнал тривоги, це не в ваших інтересах… У телеграмі ви скажете, що я, Мюллер, готовий співробітничати з росіянами; взамін я вимагаю гарантію недоторканності… Я можу допомогти багато в чому… Якщо навіть не в усьому…