Наказано вижити
Шрифт:
— От бачите, — полегшено сказав Борман, вимучено всміхаючись Гітлеру. — Який я радий, що все обійшлося, цілком можливо, що з кимось сплутали, хіба мало в рейху Брандтів… Подзвоніть додому з цього апарата, штандартенфюрер, передайте дружині моє вітання.
Брандт набрав номер прямим, негнучким пальцем; у трубці були довгі гудки, потім відповіла служниця Еріка:
— Слухаю.
Брандт знову відкашлявся, полегшено зітхнув і сказав:
— Будь ласка, попросіть до апарата фрау Брандт.
— Вона ж виїхала в Тюрінгію, — відповіла дівчина. — Навіть не встигла зібратися, так поспішала…
— Що?! —
— Та ви ж прислали по неї машину…
— Я не посилав ніякої машини! — Брандт обернувся до Гітлера. — Я не посилав по неї ніякої машини, мій фюрер! Це жахливо, цього не може бути!
— Ви — паскуда! — сказав Гітлер, наближаючись до Брандта танцюючою ходою. — Ви мерзенна продажна свиня!
Він раптом легко викинув праву руку, жадібно схопив хрест і зірвав його з грудей штандартенфюрера.
— Дайте мені пістолет, Борман! Я пристрелю іїого! Сам! Це змія, яка пригрілася на моїх грудях!
— Фюрер, — заспокійливо сказав Борман, — ми повинні судити його. Нехай партія й СС дізнаються про те, хто приховувався в наших лавах, нехай це буде уроком для…
Борман не мав права дати Гітлеру вбити Брандта. Доктор був потрібен йому, це трофей, він знає про Гітлера все, тепер він розповість усе таємне, чого не відкривав ніколи й нікому; все відкриє, благаючи собі пощади.
Брандта закували в кайдани й відправили на конспіративну квартиру гестапо в супроводі п'яти есесівців з «особистого штандарту» Гітлера.
Вранці про це дізнався Гіммлер; він послав туди, де тримали Брандта, свого секретаря з десятьма есесівцями — він теж розумівся на трофеях; Брандта взяли з-під охорони і вивезли на північ, під Гамбург, на одну з секретних явок Гіммлера.
Однак Борман домігся головного: через годину після того, як зник Брандт, в рейхсканцелярії з'явився оберштурмбанфюрер Штубе, помічник доктора Менгеле, людина, в якої не було власного «я»; минулої ночі Мюллер дав йому вичерпну характеристику: «Безхребетний, але претендує на старомодність; традиційно боїться начальства; дуже корисливий, наказу підкориться, хоч, мабуть, побалакає про лікарську етику».
Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІ
Тріщало…
Війська Жукова, прорвавши оборону на Зеєловських висотах, просувалися до приміської частини Берліна; армії Конєва йшли з півдня; готувався до удару з півночі Рокоссовський…
21 квітня конференція в бункері Гітлера йшла, як завжди, — грунтовно й неквапливо; обстановку доповідали Кейтель і Кребс; їхні повідомлення були вичерпно точні, ілюструвалися чорними й червоними клинами, які нанесли на карти штабні офіцери.
Гітлер сидів у кріслі з відсутнім поглядом, зрідка кивав головою, раз по раз притримував правою рукою тремтячу ліву; та коли Кребс почав доповідати про бої, що точилися на південь і на північ від Берліна, Гітлер підняв руку, немовби захищаючись від когось невидимого:
— Де генерал Штайнер? Де його
— У нього немає сил для цього, — стомлено відповів Кребс— Росіяни перевищують нас по всіх позиціях не менш як у чотири-п'ять разів, мій фюрер!
— Де армія Венка?
— Його війська неспроможні щось зробити, мій фюрер!
— Ідіть усі, — сказав Гітлер, звертаючись до штабних офіцерів. — Борман, Кейтель, Йодль, Кребс, Бургдорф, залиштесь…
Він почекав, поки генерали й офіцери вийшли, подивився на Бормана завмерлим, холодним поглядом, потім стукнув правою рукою по столу й закричав зривистим, але — колишнім — сильним, владним голосом:
— Мене оточили зрадники! Низькі боягузи в генеральських погонах зрадили мою справу! Немає негіднішої нації, ніж та, яка не може зустріти труднощі віч-на-віч! Коли я вів мас від перемоги до перемоги, ви аплодували мені! Ви надсилали мені зведення, з яких невблаганно видно було, що наша могутність сильна як ніколи! А тепер виявляється, що ми слабші за росіян у п'ять разів!? Ви — мерзенні боягузи! Чому ви не казали мені правди?! Коли я дав вам право засумніватися у моїй лояльності по відношенню до тих, хто повставав проти моєї точки зору?! Я завжди чекав дискусії, и прагнув до зіткнення різних точок зору! Але ви мовчали! Або ж підривали бомби під моїм столом! Ви можете залишити Берлін негайно, якщо боїтесь опинитися в російському котлі! Я залишаюся тут! А якщо війну ми програли, то я покінчу з собою! Ви вільні!
Мовчання було відчутне, важке…. Тріщало.
Йодль зробив крок уперед, відкашлявся, заговорив спокійно:
— Фюрер, ваша відповідальність перед нацією не дозволяє вам залишатися тут. Ви повинні зараз же, не гаючи ні хвилини, їхати в Альпійську фортецю й очолити битву за весь рейх з неприступного Берхтесгадена. На півдні рейху і на півночі досить військ, які готові продовжувати битву. Армія й народ вірні вам, як завжди. Ми закликаємо вас жити в ім'я перемоги.
Гітлер розчулено подивився на Кейтеля і Йодля, подався уперед, усміхаючись, але Борман випередив його:
— Панове, рішення фюрера остаточне й не підлягає коректуванню. Ми, ті, хто був з ним завжди, залишаємося разом з ним. Ми чекаємо, що ви — в тому разі, коли вирішите піти в Альпійський редут, — доб'єтеся перелому битви.
Гітлер швидко, несподівано для його тремтячого тіла, обернувся до Бормана:
— Нехай сюди негайно переселиться Геббельс з дружиною й дітьми… Скажіть, щоб для них приготували кімнати поряд з моїми пілотами й кухнею, дітей треба добре годувати — молоді організми якраз у порі свого змужніння…
— Так, мій фюрер, — Борман схилив голову, — я негайно зв’яжусь з рейхсміністром. — Він подивився на генералів розуміючим поглядом: «мовляв, залиште нас самих», а тим, хто не знав, що робити, допоміг словом: — Дякую вам, панове, ви вільні, перерва…
Коли вони залишилися самі, Гітлер, дивно усміхаючись, запитав:
— А де ваша сім'я, Борман? Я хочу, щоб ваша мила дружина з дітьми поселилася разом з вами… Якщо мало місця, я віддам вам одну з моїх віталень… Запросіть їх сюди негайно, мій друже.