Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Все це я прочитав одразу, затамувавши подих. Хай йому грець! Справді повідомлення несподіване. Беручи до уваги рік народження Тягуна, то йому зараз 53. Я глянув на слідчого. Анатолій зосереджено протирав скельця окулярів.
– Я вже дав запит на них у Вінницю, – слідчий наклав окуляри й одразу споважнів. – У тебе є шанс гайнути на батьківщину. І взагалі варто переглянути стару справу цієї трійці.
– А в нашому місті вони не живуть?
– Нема, перевіряли. Але де гарантія, що не тут? Нуль гарантії, – Анатолій розвів руками. – Є всі підстави вважати,
Ось із ким зіткнулися. І звідки тягнеться слід?! Це ж майже двадцять п'ять років по війні…
Топчій підпер щоку долонею й замислено перебирав пальцями, наче грав на піаніно. Я намагався заспокоїтися, тверезо розібратись у фактах. Насамперед спало на думку, що злочинці не приїздили робити підкоп і стежити за магазином. Організація крадіжки вимагала постійної присутності. Отже, хтось із трійці місцевий. Швидше за все, Тягун Феофан Миколайович, який залишив «візитну картку» – свої відбитки пальців.
У Тягуна й особлива прикмета: шрам на підборідді. Безперечно, він йому заважав – кидався у вічі. Був тільки один засіб позбутися небезпечної відзнаки – запустити бороду. А саме в кулаці Молостова виявили цупкі волосини. Невже Тягун у нашому місті? Напевне, він ховався за спинами Шалапухи і Зубовського. Зрозуміло, чому мовчав Бог, – боявся Тягуна. Стривай, а труп грузина, знайдений аж під Фастовом?
– Анатолію, ти здогадуєшся, хто з бородою? – тихо запитав слідчого.
– Тягун, Арсене, – відповів Топчій.
Він зважив і обмізкував інформацію ще до мого приходу. І я теж не помилився у своїх домислах. Тягун Феофан Миколайович. А яке зараз носив прізвище? Чи не поголив бороди? Чи всі троє отаборились у місті? Як їх?.. Страпатий, Баглай… Страпатий попросився на фронт. Принаймні ще одна зачіпка для розшуку. Втім, заперечив собі, іноді злочинці намагалися потрапити на війну з таємною метою – перебігти до фашистів. Потім поповнювали жалюгідні ряди запроданців і зрадників. Цікаво, ким виявився Страпатий?
– Це не все, Арсене, – стомлено сказав Анатолій.
– Як не все? – я силкувався зосередитись.
Слідчий мовчки подав мені фотокартку. На ній молодик років тридцяти, чубчик над лобом, брови «хаткою», очі широко посаджені від перенісся, ніс кирпатий, губи маленькі, стиснуті, підборіддя гостре й довге. Як не дивно, але він видався знайомим. Я намагався пригадати…
– Не мучся, – пожалів мене Анатолій. – Наші хлопці з лабораторії разом із рубачем Заваровим створили фоторобота, – продовжив далі. – Опісля мене ніби щось підштовхнуло: перевір фототеку, перевір… І перевірив. Наслідки – непередбачені.
Я вмент зрозумів, чому невідомий видався мені знайомим.
– І на кого він схожий?
– Разюча схожість, тільки губи більші, – уточнив Анатолій. – Кличка «Корч», прізвище Роптанов Геннадій Трохимович, три роки сидів за бійку. Я розмовляв із дільничним інспектором. Наче зав'язав: третій рік одружений, має доньку, працює токарем на заводі. За цей час жодного приводу і нічого підозрілого у поведінці. Проте пам'ять у Заварова чудова.
Я не заперечив Топчію. І
18.
У чергового по відділу на мене чекала телеграма.
«ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА».
Я розгублено дивився на друковані рядки і пригадав лист матері, отриманий три тижні тому. Вона писала:
«Ніна вже відбула практику, захистила диплом й закінчила технікум. Дали їй направлення на роботу до твого міста товарознавцем на базу облспоживспілки. Зараз Ніна відпочиває, все поривається шарувати полуниці, але я стримую її, бо зарано. Через місяць вона вирушить до місця призначення. Вдарю тобі телеграму зустріти її, придивитися, як влаштується, допомогти їй, сироті. Прошу тебе, Арсенчику не залиш її напризволяще. А я знову сама…»
За роботою забув про приїзд Ніни. І ось тобі! Як багато пов'язано з Ніною в моєму житті! Переважно гіркого, болючого. Вона будила спогади про мою першу складну справу після закінчення спецшколи міліції: я хотів дізнатися, за яких обставин мій батько пропав безвісти, а насправді не повернувся у свою військову частину з короткотермінової відпустки, так і не добувшись до рідного села Березівки. Опісля, майже. через двадцять років, під час розслідування викрив у нашому райцентрі вбивцю свого батька, що виявився вітчимом Олі, дівчини, яку я любив. І наші почуття потьмарилися від трагічного збігу подій.
Злочинець-грабіжник одібрав життя і в Ніниного батька, теж військового, а потім порішив її матір – небезпечного для себе свідка. І дівчина залишилася сиротою. Моя мати пригріла її, свою ученицю, допомагала, чим могла і відкрила мені очі, що Ніна закохалась у мене.
Пізніше, коли Оля поїхала до свого рідного батька (знайшовся він), Ніна закінчила десять класів, кілька років працювала в універмазі – в тій же секції, що й колись Оля. Щодня, йдучи на службу, я мимоволі кидав позирки на високі вікна й бачив за прилавком не біловолосу Олю, а чорнокосу Ніну. І переді мною поставали її очі – сумні, задумливі й очікувальні. Часом здавалося – то Оля пофарбувала волосся…
Потім Ніна вступила до технікуму радянської торгівлі, й за вікном уже виділася голуба косинка нової продавщиці. Якось зловив себе на думці, що тепер ніхто не проводжає мене поглядом.
Ніна приїздила на канікули. Інколи заставав її у нашій хаті. Дівчина знічувалась, соромилась, а я почувався ні в сих ні в тих, мов чимось завинив перед нею. І вона поспішала, наче тікала від когось, а мати зітхала й докірливо поглядала на мене. На диво, перше дівоче почуття Ніни, навіть безвзаємне, не вмерло. Воно лякало мене. Але одружуватись без любові не міг.