Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

– З ким працювали? Їхні прізвища і адреси?

– Нацевич, Скок, Малишевський… – не замислюючись, назвав своїх товаришів.

Я записав до блокнота дані робітників. Агапов почав одягатися і ніяк не попадав у штанину ногою.

– А де твої батьки?

– На роботі. Ви мене?..

– Ні, залишайся вдома. Тільки до початку зміни нікуди не виходь. Зрозумів?

Він кивнув, нарешті вбравшись, і провинно дивився на мене. Я зиркнув на книжки і зошити.

– Десь учишся?

– Еге, у вечірньому політехнікумі.

– О тій порі на вулиці нікого не

зустрів?

– Нікого.

– А машини не бачив?

– У кінці вулиці виїжджала на проспект.

– Марка?

– Наче «Волга М-21».

Букет сидів на підлозі й прислухався до наших голосів: схиляв голову на один бік, на другий, ніби намагався втямкувати, про що йде мова. Агапов з острахом поглядав на нього. Невже шапка з магазину? Коли Агапов не спільник, виявиться ще одним свідком, окрім невідомого з сарая. На початку розшуку два свідки – успіх.

– Напиши про машину і шапку, вкажи час, – сказав хлопцеві і вдруге попередив: – З хати нікуди. Я пізніше навідаюсь і заберу показання.

Ми залишили Агапова з прояснілим чолом. Авжеж, він народився, мабуть, у сорочці, бо коли б справді наткнувся на крадіїв, вони б його не помилували. Я глянув на годинник – минуло 15 хвилин. Як там поранений?

– Дарма ви його не затримали, – зауважив на вулиці Кузьменко. – Попередить своїх.

– Не попередить, – заспокоїв кінолога. – Ось тобі шапка. Віддаси Топчію.

3.

На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..

– Ой Валю! – зненацька залементувала якась жінка. – Господи! Хто ж тебе?!..

Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть – вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.

– Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… – розпачливо голосила-приказувала.

– Послухайте, шановна, – міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. – Я з міліції. З міліції, – повторив, щоб дійшло до неї.

– Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… – бідкалась. – А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? – витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.

– З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?

– Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.

– Ходімо до вас.

Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли

з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.

– Хто ви і звідки? – лагідно запитав її.

– Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. – Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.

– А хлопець? Ви його знаєте?

– Авжеж, вчилися разом. Він шофер нашого колгоспу, секретар комсомольської організації, Молостов Валентин Карпович. Вчора приїхали на базар з качками. Не всі продали і заночували…

Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.

– Розказуйте, Уляно Тимофіївно, – попросив її.

– Про що? – звела на мене затуманені очі. – Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні – і сюди на ночівлю.

– А як Валентин потрапив до сарая?

Колосюк знизала плечима.

– У якій кімнаті він жив?

– Двадцять третій.

– Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?

Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.

– Як ви?.. Ви… Я заміжня, – тихо, гнівно мовила. – Ми з його Тетяною подруги.

– Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, – вибачливо заперечив. – Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.

– Десь о десятій. – І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: – Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.

Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.

– А куди качки?.. – розгублено запитала. – І машина? Вони ж колгоспні.

– Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, – пообіцяв їй. – Ви трохи почекайте.

– О-хо-хо… – Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. – Це ж взнає Тетяна…

Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова – жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями – вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.