Нащадки «Білого Хреста»
Шрифт:
Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник – близько дев'ятої. А здавалося – давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.
Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину –
– Сиди, сиди, – зупинив його. – Що нового?
– Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.
Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги – довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.
Я назвав Бунчуку адресу Молостова – пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.
Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу – протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.
– Прошу, Тарасе Свиридовичу, – я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.
– Я ж вам говорила… – ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.
Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:
– Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.
– Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.
– Поклич його, – пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: – А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.
Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.
– Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… – повільно, знічено мовила.
– Софіє Адамівно! – докірливо-зраділо вигукнув Топчій. –
– Вчора, саме привезли товар, – жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. – Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий – довгоносий – і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.
Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?
– Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, – відпустив її Топчій. – І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?
Шапов – начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло – і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся – він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.
– Що там, Анатолію Єфремовичу? – Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.
– Ти знаєш Бога? – запитав його Топчій.
– Того? – жартома показав пальцем на стелю. – Ні. У мене є свій бог – базарний.
– От-от, саме базарного, – уточнив Анатолій. – Чорнявого, з випнутою бородою.
– Богдан Шалапуха! – Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. – Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.
– Так… – протягло, задоволено мовив слідчий. – А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?
– Хм… – посміхнувся лейтенант. – Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, – і Шапов переможно оглянув нас.
– Адреси їх маєш?
– Аякже.
– Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, – Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.
– Слухаюсь! – Лейтенант мерщій подався з магазину.
– А мені? – і собі звівся Дзюняк.
– Ви трохи зачекайте, – попросив його слідчий.
Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка – водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло – поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.
По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду – вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка – жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.