Неділі в серпні
Шрифт:
– Є ще пляж «Берретро» в Жуенвілі...-сказала пані Вількур. Потім замислилась і, загинаючи пальці, почала перелічувати далі: - І «Дюше», ресторан на пляжі Сен-Моріс. Крім того, теж у Сен-Морісі, піщана смуга на Червоному острові... І на Воронячому острові...
– Вказівним пальцем лівої руки вона щоразу загинала пальці на правій.
– Готель-ресторан на пляжі в Мезон-Альфор... Пляж у Шампіньї, на набережній Гальєні... «Палм-біч» і «Лідо» в Шенв'єрі... Я знаю їх усі напам'ять. Я ж тут народилася...
– А тоді скинула на хвилю окуляри
– Бачите, все вам як на блюдечку! Тут справжня Рів'єра...
– Та цього ж уже давно немає, мамо!
– знов обізвався Вількур, розлютившись, як людина, котру ніхто не слухає.
– То й що? Маю я право хоч би помріяти?
Ця манера обривати сина викликала в мене подив.
– Справді, кожен має право помріяти,- проказала Сильвія, і в її спокійному, чистому голосі ожили й береги Марни, й усі ті пляжі, що їх назвала пані Вількур.
– Мамо, ви зможете побачити цей діамант завтра,- промовив Вількур.
– Він надзвичайний, і я був би ідіотом, якби проґавив цю справу. Називається він «Південний хрест».
Спершись ліктями на стіл, він намагався прибрати якомога переконливішого вигляду. Але мати лишалась байдужою. Темні окуляри ховали її погляд, і здавалося, що він спрямований у далечінь, туди, де виднівся темно-зелений Шенв'єрський пагорб.
Сильвія краєм ока поглядала на мене.
– Я вам покажу його,- сказав Вількур.
– Він має опис, там-таки можна прочитати і всю його історію. Це рідкісний камінь...
Може, той чоловік з ланцюжком на руці та катером, що сів посеред Марни на мілину, був ювелір чи перекупник коштовностей? Хоч скільки я на нього дививсь, а повірити в його бодай якісь професійні здібності не міг.
– Продавець приходив до мене десь тиждень тому. Якщо ми зволікатимемо, камінь вислизне з наших рук.
– А як ти гадаєш, що я робитиму з тим діамантом?
– запитала пані Вількур.
– У мене вже не ті роки, щоб носити діаманти.
Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сильвію, немов закликав нас у свідки.
– Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити... Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.
Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.
– Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде.
– її тон був щирий і зневажливий водночас.
– Сильвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку...
Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...
І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сильвії!
Я почув
– Мамо, це - Рене Журдан.
Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.
– Хто?
– перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.
– Рене Журдан, мамо...
Гість простяг їй руку.
– Добридень, пані...
Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.
Тоді Рене Журдан простяг руку Сильвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.
– Рене Журдан,- сказав до мене Вількур,- мій товариш.
– І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.
Той сів.
– Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.
– Чудовий,- прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку - таку саму порожню, як і його погляд.
Вількур нахилився до матері.
– Той чоловік, що хоче продати діамант,- Журданів товариш.
Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.
– Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.
– Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це - історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається «Південний хрест».
– Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!
– Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?
У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.
– Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.
– Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.
– Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур.
– Покажете мені той ваш «Південний хрест».
– Завтра, мамо?
– Завтра.
– Вона задумливо похитала головою.
– Ходімо, Рене,- сказав Вількур.
– Треба поглянути, як там посувається робота.
– Він підвівся і став переді мною.
– Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сильвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...
Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сильвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.