Неділі в серпні
Шрифт:
– Я запрошую вас до нас на обід,- сказала вона.
– Якщо ви не проти познайомитися з моїм чоловіком і свекрухою.
– Я вам дуже вдячний.
– Може, це знадобиться вам у роботі.
– Ви живете тут цілий рік?
– Так. З чоловіком і свекрухою.
– В її очах раптом відбилася задума й покора.
– Ваш чоловік тут працює?
– Ні, мій чоловік нічого не робить.
– А свекруха?
– Свекруха? Вона держить у Венсені та Енг'єні рисаків... Вас цікавлять коні?
– Я на них не дуже
– Я теж. Але якщо це зацікавить вас як фотографа, то вона залюбки поведе вас на іподром.
Рисаки... Я згадав про те, що В. Веннеман для свого альбому фотографував у Монако старт гонок на Гран-прі, а також про те, як гарно мчали вздовж порту автомобілі... Тут, на березі Марни, я знайшов паралель цій спортивній частині альбому. Що доповнить потрібну мені атмосферу краще, ніж рисаки та бігові дрожки!
Коли ми ступали безлюдною дорогою вздовж річки, вона взяла мене під руку, та щойно попереду показалася вілла, одійшла вбік.
– Вам справді не буде нудно в нас на обіді?
– Навпаки.
– Якщо відчуєте, що стає нудно, то будь-якої хвилини зможете сказати, що вас жде робота.
Вона подивилась на мене якось дивно і так лагідно, що я аж розчулився. У мене було таке враження, наче ми вже ніколи не розлучимось.
– Я розповіла їм, що ви фотограф і хочете зробити альбом Варенни.
Вона штовхнула хвіртку. Ми перетнули невеличкий лужок і опинилися перед масивним будинком, збудованим в англо-нормандському стилі. Потім ступили до вітальні, стіни якої були обшиті темним деревом, а крісла та канапа були обтягнені шотландською тканиною.
Розчинилися засклені двері, ввійшла жінка в пляжних штанях і легкою ходою рушила до нас,- висока, років шістдесяти, буйне сиве волосся.
– Моя свекруха,-сказала Сильвія,-пані Вількур.
– Не називай мене свекрухою. Від цього слова аж нудить.
Вона мала хрипкий голос і говорила з ледь відчутною вимовою паризького передмістя.
– Отже, ви - фотограф?
– Так.
Вона сіла на канапу, а ми з Сильвією - в крісла. На низенькому столику перед нами стояла таця з аперитивами.
Лінивою ходою ввійшов невеличкий, схожий на жокея чоловік. У білих штанях та блакитній куртці він мав вигляд члена екіпажу якоїсь яхти або службовця яхт-клубу.
– Випийте аперитиву,- запропонувала пані Вількур.
Я налив собі трохи «порто», Сильвія та пані Вількур - віскі. Чоловік вийшов, так само, як і ввійшов, човгаючи ногами.
– Ви, здається, хочете зробити фотоальбом Варенни?
– поцікавилась пані Вількур.
– Так, Варенни й інших річкових пляжів в околицях Парижа.
– Варенна дуже змінилася... Все повимирало... Сильвія казала мені, начебто для свого альбому ви хотіли дізнатися про Варенну більше.
Я подивився на Сильвію. Вона поглядала на мене краєм ока. То ось під яким приводом мене сюди запрошено!
– Я потрапила
Мадам Вількур налила собі другу чарку віскі. На її пальці сяяв перстень зі смарагдом.
– Тоді у Варенну приїздило багато кіноакторів. Рене Дарі, Джіммі Гайар, Прежан... Сім'я Фрателліні жила в Перре... Мій чоловік знав їх усіх. Він їздив на кінні перегони з Жюлем Беррі...
Їй, здавалося, подобалось називати ці імена й ділитися зі мною спогадами. Що їй сказала Сильвія? Нібито я хочу написати історію Варенни?
– Їм було дуже зручно тут жити. Адже кіностудія містилася поруч, у Жуенвілі...
Я відчув, що ця тема для неї невичерпна. Вона розчервонілась, очі її блищали. Од віскі? Чи від напливу спогадів?
– Я знаю одну дивовижну історію. Вона може вас зацікавити.
– Пані Вількур усміхнулась, і зморшки на її обличчі зникли, а в очах і в самій усмішці зблиснув вогонь молодості. Колись вона була, мабуть, дуже гарна жінка.
– Це історія про одного кіноактора, якого добре знав мій чоловік... Про Емоса. Раймона Емоса. Він жив тут, зовсім поруч, у Шенв'єрі. Під час визволення Парижа він загинув на барикадах-кажуть, від сліпої кулі...
Сильвія слухала здивовано. Певно, вона ніколи ще не чула, щоб її свекруха говорила так багато, так просто й так відверто, та ще й із незнайомою людиною.
– А насправді все було інакше. Це темна історія... Я вам розповім...
– Ви вірите в сліпі кулі?
Саме в ту хвилину, коли вона зібралася відкрити мені таємницю смерті Емоса, [43] до кімнати ввійшов і сів на канапі поруч із пані Вількур тридцятип'ятирічний брюнет у небесно-блакитних штанях та білій сорочці.
– Бачу, у вас цікава розмова!.. Я вас потурбував?
– Він нахилився й простяг мені руку.
– Фредерік Вількур. Дуже приємно. Я чоловік Сильвії.
Сильвія вже розтулила була рота, але я не дав їй назвати моє ім'я і сказав просто:
– Мені також.
Він мовчки розглядав мене. Манера триматися - невимушеність, зневажлива посмішка, владний голос із металевими нотками - свідчила про те, що він знає, яке враження справляють на людей правильні риси його обличчя та колір волосся. Але дуже скоро це враження розвіювалось через вульгарні жести, що пасували тільки до ланцюжка в нього на руці.
– Мама розповідає вам свої давні історії? Коли вона розійдеться, її важко спинити...
– А нашого гостя це цікавить,- заявила пані Вількур.
– Він пише книжку про Варенну.
– Тоді можете цілком покластися на мою маму. Вона - невичерпне джерело інформації в усьому, що стосується Варенни.
Сильвія, знітившись, похилила голову. Вона сиділа в задумі й водила пальцем собі по коліну.
– Сподіваюся, скоро ми сядемо до столу,- сказав Фредерік Вількур.
– Я голодний як вовк.