Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Що це за ма­люн­ки в вас? Чи не такі кар­ти­ни, чи що?
– спи­тав Ни­кон, не сіда­ючи на стілець.

–  Цене кар­ти­ни. То, бач, по­на­мальову­ва­не людське тіло й звер­ху, і все­ре­дині з част­ка­ми нут­ра, шлун­ком та печінка­ми, - ска­зав док­тор.

Никон для­вою хо­дою по­ди­бав попід стіна­ми й ог­ля­дав ду­же вваж­ли­ве кож­ний ма­лю­нок, але нічо­го не втя­мив та все пи­тав у док­то­ра. Ула­се­вич встав і наш­вид­ку оповів йо­му де­що за ма­люн­ки. Ни­кон при­див­лявсь, де в лю­ди­ни ко­са та шлу­нок,

де нир­ки, до лег­ке, який на взір мо­зок. Зго­дом потім він сів на стільці, але все зир­кав на ма­люн­ки, котрі, знать, ду­же йо­го заціка­ви­ли.

–  А це що в вас?
– спи­тав Ни­кон, по­ка­зу­ючи очи­ма на п'яніно.

–  Це п'яніно, чи фор­теп'ян, на кот­ро­му я граю, - ска­зав док­тор.

–  Я фор­теп'яна ба­чив в од­но­го на­шо­го ба­тюш­ки, а цю шту­ку я ба­чу впер­ше. Чи на йо­му так са­мо гра­ють, як і на фор­теп'яні?
– спи­тав Ни­кон.

–  Однаковісінько, - ска­зав Па­рафієвський і, встав­ши, одс­ло­нив віко й торк­нув пальця­ми кілька кла­вишів.

–  Так са­мо мо­ло­точ­ки тор­ка­ють стру­ни, як і в фор­теп'яні?
– спи­тав Ни­кон.

–  Достоту так, тільки в йо­му стру­ни по­чеп­лені навс­ко­си, а не впо­довж, як у фор­теп'яні, - ска­зав Ула­се­вич, по­со­ву­ючи ста­кан до Ни­ко­на.

–  Я ду­же люб­лю співи та му­зи­ку, але на моє без­го­лов'я не вмію ні на чо­му гра­ти, тільки ча­сом бав­люсь дур­ною сільською сопілкою, - ска­зав Ни­кон.

–  І то му­зи­ка! Ад­же ж дівча­та ча­сом тан­цю­ють і під сопілку, як не­ма троїстих му­зик, - про­мо­вив фер­шал.

Никон сьорбав прос­тиг­лий чай не ха­па­ючись та все зо­рив по ма­люн­ках і пильно до­див­лявсь до їх, зацікав­ле­ний та­кою но­вин­кою, якої він зро­ду не ба­чив.

–  Я оце про­чув, що ви при­бу­ли з Києва, і зу­мис­не зай­шов до вас, щоб по­зи­чить яких-не­будь кни­жок для чи­тан­ня, - ска­зав Ни­кон зго­дом, обер­нув­шись до док­то­ра.

–  Я навіз де­яких кни­же­чок. Ко­ли маєш охо­ту до чи­тан­ня, то й по­зи­чу. Он ди­вись! Ото нові ук­раїнські кни­жеч­ки, що по­ви­хо­ди­ли не­дав­неч­ко.

Никон узяв у ру­ки кни­жеч­ки й пе­рег­лядів їх з цікавістю.

–  Оці ук­раїнські книж­ки най­більше при­па­ли мені до впо­до­би, бо я все до­чис­та роз­би­раю, що во­но по­на­пи­су­ва­но. Та во­ни та­ки цікав­лять ме­не й тим, що в їх пи­са­но все про нас, се­лян, та про на­ше жит­тя, - ска­зав Ни­кон.

–  Та Ни­кон та­ки тя­мить ба­гацько в цій справі, бо на­пам'ять знає сли­ве усього Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Він і сам скла­дає ук­раїнські вірші. З йо­го та­ки доб­рий віршо­маз, - обізвав­ся фер­шал.

–  Напам'ять - не на­пам'ять, а «Коб­за­ря» я про­чи­тав усього, та ще й не раз. Я ду­же люб­лю чи­та­ти вірші, та ще й пи­сані на­шою сільською ук­раїнською мо­вою. І чи­таю. І ніби все співаю та й співаю. І на­чи­та­юсь, і ніби вод­но­раз і наспіва­юсь дос­хо­чу. Аж на душі стає лег­ше й ве­селіше, -

ска­зав Ни­кон.

–  А дру­гим хлоп­цям ви чи­та­ли які кни­жеч­ки?
– спи­тав док­тор, пе­ре­хо­дя­чи з ти на ви, бо йо­му ста­ло ніяко­во ти­кать на та­ко­го па­руб­ка, кот­рий ба­га­то де­чо­го про­чи­тав.

–  Читав. Я дос­тав «Ка­те­ри­ну» та «Най­мич­ку», дос­тав «Сіру ко­би­лу» та «Гол­ку». Та з тією «Сірою ко­би­лою» бу­ло мені чи­ма­ло кло­по­ту. Тро­хи не з усього кут­ка на­тов­пом збіглись до ме­не па­руб­ча­ки, навіть і чо­ловіки, та все: «Чи­тай та й чи­тай ту «Сіру ко­би­лу»! Вже во­ни мені аж ос­то­гид­ли, бо на­до­ку­чи­ли.

–  То ти чи­тай їм оці новіші кни­жеч­ки, - ска­зав док­тор.

–  Спасибі вам за цю ра­ду! На селі труд­но доп'ясти будлі-яку книж­ку. А ко­ли оце ви на­вез­ли но­вих кни­же­чок, то й лю­де чи­та­ти­муть на­зах­ват, і я сам чи­та­ти­му для їх. Лю­дей на селі тре­ба всіх вчи­ти й на­пу­тю­вать, бо усі лю­де бра­ти і всі по­винні по­ва­жать й лю­би­ти од­но дру­го­го і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цу­ра­юсь і не тям­лю, навіщо то інші лю­де нех­ту­ють ни­ми… Усі лю­де на світі бра­ти.

«Чи не штунд ча­сом оцей Ни­кон?» - май­ну­ла в Ула­се­ви­ча дум­ка.

Вчитель і фер­шал одріза­ли собі по шмат­ку ков­ба­си й по­ча­ли по­луд­ну­вать.

–  Полуднуй, Ни­ко­не, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Не хо­чу. Спа­сибі вам! Та мені якось і не при­па­дає до сма­ку м'яси­ще. Їси та й не­са­мохіть все міркуєш, що лю­де за­ко­ло­ли сви­ня­ку, не­на­че якісь ли­ходії, або­що. Це ж все од­но, шо ду­шо­губст­во. Якось во­но тро­хи ніяко­во; аж ги­дуєш, як їси, хоч я й не гид­ли­вий вдав­ся.

–  Але ж усі лю­де, без со­ро­му каз­ка, ріжуть во­ли й вівці та й вжи­ва­ють м'ясо собі на по­жи­вок, не дба­ючи про те, чи го­диться їсти свіжи­ну, чи ні, - обізвав­ся вчи­тель.

–  Воно то так. Але хто має пра­во різа­ти й ко­лоть уся­ку жи­во­ти­ну, ко­ли бог сот­во­рив кож­не створіння зад­ля то­го, щоб во­но жи­ло? Як на ме­не, як на мій пог­ляд, то не тре­ба б і жи­во­тин різать, і нічо­го не вби­ва­ти, навіть мух і ко­марів не ду­шить; нічо­го не вби­ва­ти й не різать, шо жи­вотіє на світі, - ска­зав по­важ­но Ни­кон.

–  А як в вас за­ве­деться ну­жа або бло­хи? Нев­же й нужі не мож­на вби­вать?
– спи­тав всмішки вчи­тель.

–  Атож! І ну­жа, й бло­хи, і бло­щиці, і уся­ка не­потріб - все те створіння бо­же, і не ми да­ли йо­му жи­вот­тя. Ну­жу мож­на й не за­во­дить на собі, або ко­ли за­ве­лась, то мож­на ски­нуть з се­бе. Не­хай жи­вотіє будлі-деінде. А бло­щиць і тар­канів в нас у ха­тах не­ма й за­во­ду. То в місті цього доб­ра є до­волі.

Уласевича й справді заціка­ви­ла та­ка Ни­ко­но­ва філо­софія, що ски­ну­лась на буддійську. Він був пев­ний, що Ни­кон штунд або при­най­мні має по­тяг до штун­ди.