Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Я поїду до бра­та й ска­жу йо­му, щоб він не зби­вав з пан­те­ли­ку Ліди, - ска­зав він в тон пе­реднішої роз­мо­ви Ме­ласі.

–  А ти це звідкіль дізнав­ся про наші сек­ре­ти?
– спи­та­ла Ме­ла­ся.

–  Гарні сек­ре­ти, ко­ли ти за ці сек­ре­ти так по­таємно ре­пе­туєш, що аж за во­ро­та чуть че­рез од­чи­нені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чу­ти або ко­му ву­ха по­зак­ла­да­ло. Я сто­яв на ґанку в флігелі й не­доб­рохіть вис­лу­хав ваші сек­ре­ти, бо твоє га­ла­су­ван­ня, ма­буть, бу­ло чуть аж на всю осе­лю, а мо­же, аж до Па­на­сен­ко­вої са­ди­би. Спи­тай в Па­на­сен­ка,

то й він, надісь, знає за це. На ме­не аж страх най­шов.

–  Чого це на те­бе стра­хи на­па­ли?
– спи­та­ла Ме­ла­ся, ви­ря­чив­ши з ди­ва очі.

–  Того, що вчо­ра в каші я ба­чив зар­нят­ка от­рут­ної со­ба­чої бле­ко­ти. Не­дур­но ж ти сьогодні дов­го спа­ла, сли­ве до півдня, і вста­ла з чер­во­ни­ми очи­ма.

–  Перехрести ло­ба! Що це ти вер­зеш? Яка там со­ба­ча бле­ко­та в каші, та ще й от­рут­на? Чи не сам ти наївся со­ба­чої бле­ко­ти? Ме­ле та­ке, не­на­че справді наївся со­ба­чої бле­ко­ти. Вид­но, що і в те­бе го­ло­ва по­ло­вою нап­ха­на, як ка­же На­деж­да Мокіївна про своїх ба­тю­шок.

–  Що це за знак? Те­пер усі мо­лоді жінки ре­пе­ту­ють, що в їх чо­ловіків го­ло­ви нап­хані по­ло­вою. Чим же то нап­хані ваші ве­ли­ко­ро­зумні го­ло­ви?
– ог­ри­зав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, кот­ро­му вже дав­но ос­то­гид­ла оп­риш­ку­ва­та й крик­ли­ва Ме­ла­ся.

–  Та годі вам зма­гаться! Он тре­ба мірку­вать за щось по­важніше, а не за те, чим в ко­го го­ло­ва нап­ха­на, - обізва­лась ма­ти.
– Міркуй­те ли­шень, що нам ро­бить з Лідою, до­ки во­на десь ни­кає по пар­ку та не чує? Киньте своє спе­ре­чан­ня на дру­гий час!

Ліда в той час гу­ля­ла в сад­ку, а потім сіла на ґанку й зда­ле­ки чу­ла, що в по­ко­ях тра­пи­лась якась спо­тич­ка між ни­ми, бо по­ча­лась го­лос­на роз­мо­ва, навіть зма­ган­ня й га­ла­су­ван­ня. Ці ра­зу­разні кри­ки так їй ос­то­чортіли, що во­на зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од їх і тіка­ла в са­док. В той час гор­нич­на вско­чи­ла на ґанок. Ліда спи­та­ла в неї, що там скоїлось в по­ко­ях? Чи не тра­пи­лась якась шко­да в по­ко­ях або в оселі?

–  Та там, пан­ноч­ко, хтось прис­лав па­нові лис­та за вас та за док­то­ра, який­сь бо­ро­дань, чи пат­лач, чи піп, чи що. Я де­що чу­ла, та не все вто­ро­па­ла. Хтось пи­ше до па­на, що буцімби­то ви змо­ви­лись з док­то­ром десь сти­каться та ба­читься, чи в Ма­русі Ма­ту­шевської, чи що; та пан ка­жуть, що ви й док­тор вже прис­та­ли до штун­ди, то во­ни че­рез це й бо­яться, щоб за вас по селі по­го­во­ру не бу­ло.

В Ліди швид­ко за­ки­да­лось сер­це. Во­на пос­те­рег­ла все й до­га­ду­ва­лась, який то лист при­нес­ли батькові. Увійшов­ши в по­кої, во­на на ча­сок спи­ни­лась у світлиці й звідтіль чу­ла ос­тан­ню роз­мо­ву: її взя­ла цікавість, і во­на не втерпіла й нес­подіва­но ввійшла в кабінет.

–  Це в вас роз­мо­ва за ме­не й Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча?
– спи­та­ла во­на й од­ра­зу зблідла на ви­ду.

–  Та еге ж!
– обізва­лась Ме­ла­ся.
– За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту! Ось хтось пи­ше по­таємно­го лис­та за те­бе, ви­ка­зує на те­бе, що ти ніби­то по­таєнці ба­чиш­ся з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем в Ма­русі.

Ліда зблідла, аж по­по­лотніла. Взяв­ши в ру­ки лис­та й од­тяті но­жи­ця­ми два клап­ти­ки, во­на шви­денько пе­ребігла їх очи­ма й пок­ла­ла на

стіл.

–  Цей лист пи­сав не бо­ро­дань і не пат­лач, а безп­ремінно пи­са­ла ду­хов­на осо­ба, тільки не бо­ро­да­та, хоч і куд­ла­та: пи­са­ла йо­го На­деж­да Мокіївна Лад­ковська, бо во­на має який­сь свій інте­рес, чимсь са­ма приш­пи­ля­на й при­ту­ле­на до цієї спра­ви… - обізва­лась Ліда якимсь приг­ноб­ле­ним го­ло­сом, не­на­че во­на ше­потіла ниш­ком, а не го­во­ри­ла.

–  Але ж чи во­на пи­са­ла, чи хтось інший, а то, ма­буть, та­ки прав­да, що ти змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем ба­читься в Ма­русі й їздить ту­ди на одвіди­ни не до Ма­русі, а до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча?
– спи­тав батько.
– Це тобі, як мо­лодій панні, не ли­чить! Неч­ля!

–  Та хоч би бу­ла й прав­да. А що ж ро­бить, ко­ли ви сли­ве ви­пи­хаєте йо­го а сво­го до­му? А мені тільки й ра­дощів, що по­ба­читься з ним та по­ба­ла­кать про щось пу­тя­ще, за наші гро­ма­дянські спра­ви, - ска­за­ла Ліда, вже опам'ятав­шись.

–  Я не про­ти то­го, щоб ти ба­ла­ка­ла з ним за ваші усякі просвітні та гро­ма­дянські спра­ви. Про ме­не! Але навіщо тобі бу­ло змов­ляться та зу­мис­не їздить на одвіди­ни буцімби­то до Ма­русі, але й справді зад­ля то­го, щоб ба­читься з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем?
– ска­за­ла ма­ти.

–  Якби ж пак ви вдвох ба­ла­ка­ли там в Ма­русі тільки про гро­мадські спра­ви, то за це бу­ло б бай­ду­же нам усім, - вста­ви­ла своє слівце Ме­ла­ся.

–  А ко­му яке діло до то­го, за що ми вдвох ба­ла­ка­ли? Ви на­тяк­ну­ли йо­му ду­же ви­раз­но, щоб він не їздив до нас. От він і їзде до Ма­русі, щоб пе­ре­ки­нуться в цій глу­шині жи­ви­ми сло­ва­ми з просвіче­ни­ми людьми. А мені завж­ди ціка­во пос­лу­хать їх ро­зум­ну роз­мо­ву, - ска­за­ла Ліда, сівши на стільці.
– От Ма­ру­ся за­ду­мує на жни­ва за­вес­ти денні прис­та­но­ви­ща для ма­лих дітей і в се­бе в ху­торі, і в нас на селі, щоб мо­ло­диці не но­си­лись з дітьми в по­ле. Ми й ра­ди­лись за це.

–  І охо­та ж тобі мо­ро­читься з чу­жи­ми дітьми! Он в ме­не од­но пи­щить в флігелі, та я й то­му не дам ра­ди. На­си­лу те писк­ля оце уко­лош­ка­ла!
– ска­за­ла Ме­ла­ся.

–  Та він за­ли­цяється до те­бе! Але що вий­де з то­го за­ли­цян­ня, ко­ли він те­пер тобі не чу­жий. Поб­ра­тись вам не мож­на!
– обізвав­ся батько.

–  Хіба ж я знаю, що вий­де? Пев­но, нічо­го не вий­де, - ска­за­ла Ліда смут­ним, ніби роз­би­тим з од­чаю го­ло­сом.

–  А як нічо­го не вий­де, то ти йо­го за­ли­ши. Не бач­ся з ним, не стрічай­ся з ним, не єднай­ся, то те єднан­ня й роз'єднається са­мо; а далі й за­бу­деш за йо­го, як усе на світі за­бу­вається, - ска­за­ла ма­ти.

–  Я мо­жу не стрічаться й не ба­читься з ним, але до­ки й мо­го жи­вот­тя, я йо­го не за­бу­ду. Ми поєдна­лись дум­ка­ми. Не моя во­ля, не моя си­ла йо­го навік за­бу­ти. І не кажіть, і не радьте мені нічо­го, бо ва­ша ра­да нічо­го не вдіє і не нап­ра­ве ме­не ку­дись по ва­шо­му ба­жан­ню.

Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Во­на тро­хи не за­ри­да­ла, схо­пи­лась з місця, хап­ком вибігла з кабіне­ту й схо­ва­лась в своєму по­коїку. Очі од­ра­зу зай­шли слізьми, і во­на зап­ла­ка­ла й зах­ли­па­ла, як ма­ла ди­ти­на, за­ту­лив­ши до­ло­нею свій вид.