Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Атож! Я са­ма по­ми­ли­лась та й роз­дер­ла кон­верт. А те­пер ніяко­во вже вер­тать на­зад. Я той лист вки­ну­ла в груб­ку й спа­ли­ла. Де на пошті не запірвуть «Яко­ва», то й пруть то­го «Яко­ва» до те­бе.

Через день до Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча смер­ком при­нес­ли з пош­ти лист та га­зе­ти. Він роз­гор­нув лист, хап­ком пе­ре­чи­тав йо­го й одріза­ну до­пис­ку. Під лис­том підпи­су не бу­ло. На до­писці, на клап­ти­ку був підпи­са­ний фер­шал Яків Вер­бицький.

–  Анонімнийлист од ко­гось на Ліду… Ов­ва! По­га­на спра­ва!

Тек­лю! а хо­ди ли­шень сю­ди та про­чи­тай оці шпар­га­ли, - гук­нув він на жінку з кабіне­ту.

Прийшла важ­кою хо­дою й Тек­ля Опа­насівна. Во­на бу­ла низько­ока й на­че­пи­ла на пе­ренісся сині оку­ля­ри, тро­хи не при­ту­ли­ла лис­та до лам­пи й пе­ре­чи­та­ла йо­го вваж­ли­во, не ха­па­ючись, не­на­че цідя­чи сло­ва й ряд­ки.

–  Я цього й сподіва­лась вже дав­ненько, - ска­за­ла во­на спокійно, - але хто б оце на­пи­сав оцей лист? І звідкіль він пос­ла­ний?

–  Мабуть, пи­ше якась ду­хов­на осо­ба, бо пи­са­но в по­важ­но­му мо­рально­му тоні: усе в йо­го мо­ва мо­виться про мо­раль, про доб­ро­чи­нок, зло­чи­нок, ли­ходійство, навіть за прос­тупст­во.

–  Мабуть, дри­жипільський про­то­поп, бо лист ски­нувсь тро­хи на про­повідь. Пев­но, пішла вже по се­лах по­го­лос­ка за Ліду, пішла чут­ка за її одвідинн до Ма­ту­шевських і вже зас­ко­чи­ла й до йо­го. Спа­сибі, що зас­терігає нас за­ча­су. Це зас­те­ре­жен­ня тре­ба ма­ти на увазі. Он ку­ди во­но вже зай­шло! Яків Ки­ри­ко­вич лю­ди­на чес­на, стат­ко­ви­та, помірко­ва­на. Мені здається, що він не по­ви­нен би за­на­пас­тить і за­па­гу­би­ти на­шу ди­ти­ну, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  Говори! Не за­па­гу­бить! Він лю­ди­на чес­на й роз­суд­ли­ва, пад­кує ко­ло лікарсько­го діла. Це прав­да. Але пал­ке ко­хан­ня бу­ває сліпе, а ча­сом і безг­луз­де. Во­но мо­же на­коїть ба­гацько ли­ха. Тре­ба б Ліду якось од­лу­чить од йо­го; тре­ба роз'єднать їх, та ще й та­ки за­раз, не га­ячи ча­су!
– вже не ка­зав, а ніби гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

–  Адже ж і я ко­лись хо­ди­ла на одвідинн до те­бе по­тай од ма­ми, бо га­ря­че й щи­ро ко­ха­ла те­бе, і вий­шла за те­бе про­ти її ба­жан­ня й волі.

–  Але ж Ліда не мо­же вінчаться з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, бо во­на ж йо­му рідня! Ти за це, ма­буть, і за­бу­лась!
– гук­нув Андріян Кирилович.

–  Ох мені ли­хо! Я на це чо­мусь не за­ува­жи­ла! Що ж оце вий­де з їх ко­хан­ня?

–  Може вий­ти те, на що на­тя­кає оцей ста­рий бо­ро­дань в своєму листі.

–  Не ка­жи-бо так! По­га­на в те­бе ма­норія! Як тільки зай­де мо­ва про будлі-яко­го ба­тюш­ку, в те­бе інших слів ніби й не­ма, тільки - пат­лач, куд­лань, бо­ро­дань, не­на­че ти по­шив­ся в штун­ди, або­що. Гля­ди ли­шень! Ще скрізь піде по­го­лос­ка, що з на­шої оселі пішла штун­да по селі.

–  Але ж що нам діяти? що чи­нить?
– гу­кав Гу­ко­вич на всі по­кої.

–  А що ж діяти? Не пус­кать Ліди до Ма­русі та й годі.

–  Але, як на мій пог­ляд, тим ча­сом

за це не тре­ба нічо­го ка­зать ні Ліді, ні навіть Ме­ласі, щоб во­ни до яко­гось ча­су нічо­го за це не зна­ли. Мо­же, во­но пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться й за­бу­деться, - про­мо­вив батько.

–  Чому ж то не ка­зать Ме­ласі? Не кло­почіться за Ме­ла­сю, бо Ме­ла­ся вже все до­чис­та чу­ла й знає, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся, вско­чив­ши про­жо­гом в кабінет.

–  А ти вже й чу­ла?
– спи­тав батько.

–  Ще б пак не чу­ла, ко­ли ви роз­мов­ляєте за сек­ре­ти ни­щеч­ком так, що все чуть по всіх по­ко­ях. Я й не підслу­ха­ла, бо як я од­чи­ни­ла двері в при­хо­жу, то все до­чис­та бу­ло чуть аж ту­ди, за що ви ба­ла­ка­ли.

Мелася ска­за­ла не всю прав­ду: во­на та­ки спи­ни­лась в при­хожій на який­сь час та й до­ти підслу­ха­ла, до­ки старі зга­да­ли за неї. Аж тоді в неї тер­пець увірвав­ся, і во­на вис­ко­чи­ла, як ко­зак з ма­ку, та з нес­тям­ки шусть прос­то в кабінет на ціка­ву роз­мо­ву!

–  Ви Ліду при­бор­кай­те та­ки од­ра­зу, бо оті сього­часні вчені лібе­рал­ки не ду­же-то це­ре­мо­няться: не вва­жа­ють ні на що в світі й ладні ви­за­ко­ни­ти й зни­щить усякі за­ко­ни й зви­чаї, скрізь за­ве­дені з давніх-да­вен, ніби якусь не­потріб, трух­ля­ти­ну та гни­ля­ти­ну, як во­ни ка­жуть, - аж ре­пе­ту­ва­ла з злістю Ме­ла­ся, ма­буть, че­рез те, що са­ма по­таєнці лю­би­ла Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й бу­ла лад­на зра­дить сво­го Ми­шу­ка хоч і за­раз для йо­го бра­та.

–  Як же ти її при­бор­каєш? Як­би во­на бу­ла кур­ка, то я взяв би но­жа, пок­лав би кри­ла до по­ро­га та ле­зом і по­об­ти­нав би їх, щоб не ду­же ви­со­ко літа­ла. А з пан­на­ми та ще й вче­ни­ми інша спра­ва: в їх хвос­та й крил не­ма, - ска­зав батько.

–  Забороніть їй їздить до Ма­русі, за­бо­роніть ба­читься з своїм люб­чи­ком, то во­на не­за­ба­ром за йо­го й за­бу­де, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся.

–  Ой не за­бу­де, ко­ли щи­ро лю­бе!
– ска­за­ла ма­ти, при­га­ду­ючи, як во­на ко­лись лю­би­ла Андріяна Ки­ри­ло­ви­ча й ви­хо­ди­ла до йо­го в Києві в Царський са­док сли­ве що­ве­чо­ра на роз­мо­ву.

–  Ба за­бу­де! Ми­не який­сь час, і та пал­ка лю­бов про­хо­ло­не, зслиз­не й зсяк­не, як дощ на піску, що за­раз вни­кає в грунт, бо все ж на світі хо­ло­не, навіть роз­пе­че­не залізо, - ля­ща­ла Ме­ла­ся.

–  Але людське сер­це не залізо, не спло­ха во­но й про­хо­ло­не. А му­ки, а сум, а ту­га!
– ска­за­ла ма­ти й сти­ха зітхну­ла.
– Ой бо­жe мій ми­лий! Що ж це в нас скоїлось так нес­подіва­но й не­га­да­но!

–  Є чо­го бідкаться! Мені аж чуд­но. Але чи так, чи інак, а з лібе­рал­ка­ми спра­ва по­га­на: во­ни нех­ту­ють людськи­ми зви­ча­ями й звуть їх за­бо­бо­на­ми, ще й підніма­ють їх на глум та смішки, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся,

В кабінет нес­подіва­но всту­пив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. Усі за­мовк­ли й ущух­ли.