Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Юрба гос­тей пе­ребігла місток че­рез течію, спи­ни­лась, по­ди­ви­лась на лис­ню­чу во­ду, вкри­ту на бе­ре­гах мо­ло­деньки­ми шпи­час­ти­ми оче­ре­та­ми, гус­ти­ми, як щіт, і ру­ши­ла далі по стежці, що по­ви­лась вго­ру на зго­рис­тий по­кат су­гор­ба. На су­гор­бах в ліску й на­ни­зу в вер­бах скрізь ля­ща­ли со­ло­вей­ки, ще­бе­та­ли пташ­ки. Со­ло­вей­ків бу­ло си­ла! Їх ще­бе­тан­ня та співи аж роз­ля­га­лись, аж дзвеніли по ку­щах. Десь у вер­бах на ни­зині, ніби на сопілці, виг­ра­ва­ла омел­га.

–  Ну та й ре­пе­ту­ють же со­ло­вей­ки!
– ска­за­ла

Ліда.
– Не­на­че на­ку­пи­лись! ніби зна­ють, що сьогодні Ме­ла­си­не весілля, та пос­та­ва­ли її друж­ка­ми.

–  Гарних та співу­чих дру­же­чок спо­до­би­лась ва­ша сест­ра! Не­ма де прав­ди діть, - про­мо­вив Ула­се­вич.

–  Тепер скрізь в сад­ку весілля, - ска­за­ла Ліда, - дос­то­ту, як співа­ють в весільних піснях: «Ой на хаті зілля, а в хаті весілля, а над­ворі бо­яри, як мак процвітає, а в хаті дру­жеч­ки, як со­неч­ко сяє!» Ту­теч­ки скрізь зе­ле­не зілля та ніби ве­се­ле весілля, як співа­ють в отій пісні.

І мо­ло­до­му хлоп­цеві чо­мусь за­ба­жа­лось, щоб і йо­го весілля, та­ке по­етич­не, май­ське, як і Ме­ла­си­не, справ­ля­лось оце за­раз при цих співах і ще­бе­танні пта­шок, та справ­ля­лось до­ко­неч­но з Лідою. Він сам зди­ву­вав­ся, звідкіль це на йо­го най­шла та­ка по­езія, на­летіли такі мрії, приємні та ве­селі. Він знов зир­нув на Ліди­не ма­то­во-біле ли­це, на ма­то­ве чо­ло з ве­се­ли­ми бро­ва­ми й од­ра­зу по­чу­тив, звідкіль ли­лась на йо­го й по­езія, і ве­селі мрії, звідкіль то ніби якась каз­ко­ва цілю­ща та жи­ву­ща по­го­жа во­да кра­па­ла на йо­го за­ниділе сер­це.

–  Як гар­но хтось розп­ла­ну­вав цей парк! Ма­буть, який­сь ко­зацький пре­док ва­шої ма­ми за­во­див цей парк. Ма­буть, він був ду­же по­етич­ний на вда­чу. Он, дивіться, на по­каті су­гор­ба ок­ро­ми сто­ять дві бе­резі, при­гор­нув­шись од­на до однієї, не­на­че дві сестрі ше­по­чуться за щось ціка­ве по­таєнці, ос­то­ронь од усіх. А он далі над во­дою дві вербі в бе­резі схи­ли­лись над во­дою, не­на­че дві удо­ви-кра­суні з жур­бою заг­ля­да­ють в дзер­ка­ло й ми­лу­ються своєю гар­ною вро­дою… А он­деч­ки вгорі на горбі нарізко сто­ять три старі ду­би ря­доч­ком, вирізу­ючись про­ти не­ба, не­на­че три «азовські бра­ти», що ко­лись втіка­ли на Ук­раїну з Азо­ва, з та­тарської не­волі. Зовсім не­на­че ря­доч­ком попліч на­ла­го­ди­лись манд­ру­вать по сте­пах.

–  Які то «азовські три бра­ти»? Я щось про їх ніко­ли не чу­ла, - обізва­лась Ліда.

Молодий хло­пець роз­ка­зав їй ду­му про трьох азовських братів, втікачів з та­тарсько­го по­ло­ну, як ті три бра­ти втіка­ли сте­па­ми, як один брат ізнемігся й підбив­ся та й за­не­ду­жав, як два бра­ти, стра­ха­ючись по­го­ну, для без­печ­ності, без жа­лю по­ки­ну­ли бра­та на од­чай бо­жий се­ред степів, а самі дре­ме­ну­ли далі.

–  Яка інте­рес­на й сум­на, і по­етич­на ду­ма! Шко­да, що про це нам нічо­го не ка­за­ли в гімназії і за ті цікаві ду­ми, - ска­за­ла Ліда.

З при­гор­ка по­чув­ся регіт, аж ляс­нув, аж лу­на пішла по роз­ло­жистій до­лині: то за­ре­го­та­лась На­деж­да Мокіївна. Ве­се­лий Нек­ра­ше­вич оповідав їй щось ду­же смішне, а во­на ре­го­та­лась на ввесь

парк, аж лу­на йшла по су­гор­бах.

–  Ото ве­се­ла лю­ди­на оця На­деж­да Мокіївна!
– про­мо­ви­ла Ліда.

–  Весела й без­жур­на. Пев­но, й її натх­ну­ли по­езією співи со­ло­вей­ків та ще­бе­тан­ня пта­шок, як оце натх­ну­ли ме­не,-обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич і, осміхнув­шись, зир­нув в вічі Ліді.

Вона й собі осміхну­лась і блис­ну­ла очи­ма, обер­та­ючи своє лич­ко до йо­го.

«Не со­ло­вей­ки натх­ну­ли ме­не ра­до­ща­ми. Не раз і не два до­во­ди­лось же мені чу­ти гучні співи со­ло­вей­ків в такі ж пишні майські ве­чо­ри, як і сьогодні. Але во­ни не взру­шу­ва­ли так мо­го сер­ця по­етич­ним по­чу­ван­ням, як в цей по­етич­ний вечір. Це твої зо­ряні очі об­си­па­ли ме­не промінням, на­ли­ли моє за­чевріле, за­ниділе сер­це й ра­до­ща­ми, і по­езією», - по­ду­мав Ула­се­вич.

Йому за­ма­ну­лось ди­виться на ті пишні очі без­пе­рес­та­ну, ло­ви­ти їх приємне про­ме­няс­те сяй­во, тішить своє сер­це й ве­се­ли­ти ду­шу.

–  Чи швид­ко ви поїде­те в Фінляндію?
– спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич не­са­мохіть, бо в йо­го чо­мусь май­ну­ла дум­ка, що він вже не швид­ко по­ба­че ці пишні очі, і йо­му ста­ло шко­да тих очей.

–  Я лад­на по­манд­ру­вать хоч і за­раз. Але наші сусіди Ма­ту­шевські не поїдуть пе­ред жни­ва­ми, бо во­ни обидві самі ха­зяй­ну­ють вдо­ма. А тим ча­сом я що­бо­жо­го дня, як тільки про­ки­да­юсь вранці, то все в ме­не пер­ша дум­ка, що вчо­рашній день ми­нув і про­пав навіки без ко­ристі для ме­не. І знов ми­нає день, і знов я знаю й по­чу­ваю, що він дурнісінько про­па­дає, а я все до­мую і мої си­ли дар­му­ють. І так ми­на­ють дні, тижні, ми­на­ють мар­но літа мої мо­лоді. І мені здається, що я й не жи­ву, а тільки жи­вотію - навіщо й про що, і зад­ля чо­го? В ха­зяй­стві моя поміч мамі не­потрібна й навіть зай­ва. Інші пан­ни їдуть до Цюріха, до Же­не­ви, просвічу­ються, пик­лю­ються своєю просвітою. А я от усе до­мую та дур­нич­ки світом нуд­жу.

Ліда зітхну­ла. З її роз­мо­ви бу­ло знать, що во­на має щи­рий по­тяг до якоїсь ко­рис­ної праці, а не ве­ре­дує з нудьги на селі та ви­га­дує якісь прим­хи.

«Ця мо­ло­денька пан­на, ма­буть, з ви­щим, тро­хи ідей­ним по­тя­гом», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Оце все, що ви ка­за­ли, мені ду­же при­па­дає до впо­до­би. Кож­ний з нас, ко­ли він лю­бе Ук­раїну й лю­дей за­га­лом, по­ви­нен дба­ти за те, щоб навк­ру­ги се­бе роз­пов­сю­дить культурність, чим і скільки спро­мо­жеться.

–  Одже ж та­ка са­ма дум­ка й мені дав­но при­хо­ди­ла в го­ло­ву. На­везіть мені ук­раїнських кни­жок, бо я й досі за їх нічо­го не знаю, навіть нічо­го не чу­ла, хоч ми вдо­ма частіше роз­мов­ляємо ук­раїнською мо­вою, ніж ве­ли­ко­руською.

Гості, поб­лу­кав­ши та по­ти­няв­шись по всіх за­кут­ках пар­ка, юр­бою по­вер­ну­ли на­зад до містка. Ула­се­вич та Ліда й собі прис­та­ли до гур­ту. Над­ворі вже су­теніло й навіть по­ночіло. Зорі за­ми­готіли по­де­ку­ди, ніби закліпа­ли зо­ло­тисті та сріблисті очі десь ви­со­ко-пре­ви­со­ко в небі.