Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Ліда про­бу­ла вже чо­ти­ри дні в гос­тях і тро­хи по­бадьорніша­ла, посвіжіша­ла, не­на­че од­хо­ди­ла, як квітка на дощі після дов­гої спе­ко­ти. Во­на хо­ди­ла в ди­тя­че прис­та­но­ви­ще, кміти­ла за всім, до всього при­див­ля­лась. Дітей наз­но­си­ли й по­на­во­ди­ли ма­ло, бо се­ля­ни все не йня­ли віри па­нам і ніби щось заздріва­ли. Од­лу­че­них од груді не­мов­лят щод­ня при­но­си­ли тільки три мо­ло­диці. Більшеньких дітей бу­ло де­ся­те­ро.

Одного ран­ку Ліда вий­шла в са­док, а звідтіля пішла на про­гу­лян­ку по квітни­ку та зільни­ку. Ра­нок був яс­ний, ти­хий. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Після туч­но­го наг­ло­го до­щу вночі зем­ля од­во­лог­ла. Од­во­лог­ло й повітря. Усякі лікарські зілля й квітки

в квітни­ку посвіжіша­ли, не­на­че наб­ра­лись жи­ву­щої та цілю­щої си­ли. Квітки цвіли, зілля зе­леніло. Вог­ка зем­ля па­ру­ва­ла. Повітря про­па­ха­лось ду­хом ре­зе­ди, лев­коїв, важ­ким ду­хом зільни­ка, ро­ма­шок, ка­ну­пе­ру, м'яти та ру­ти. Десь з-за ти­ну лег­кий по­дих вітер­ця за­но­сив гост­рий, нар­ко­тич­ний дух цвіту кро­пи­ви та бу­зи­ни. Повітря пах­ло, аж ду­ши­ло. Бур'яни не­на­че ди­ха­ли ча­дом. Го­ло­ва в за­жу­ре­ної дівчи­ни аж мо­ро­чи­лась од важ­ких па­хощів в вог­ко­му повітрі.

Вона підве­ла го­ло­ву, зир­ну­ла на подвір'я й по­ба­чи­ла, що в двір в од­чи­не­ну бра­му в'їжджає пош­то­вий візок, а в візку си­дить Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич. Ліда тро­хи не зомліла. Од важ­ко­го ду­ху, од ча­ду па­хощів та од нес­подіван­ки в неї зак­ру­ти­лась го­ло­ва.

Яків Ки­ри­ковнч вглядів її, мерщій зско­чив з візка й поп­рос­ту­вав до неї. Ліда зблідла і, ко­ли­ва­ючись на ході, неміцною хо­дою пішла до йо­го на­зустріч, спи­ни­лась на кільки сту­пенів од йо­го, а потім рап­том ки­ну­лась, з нес­тям­ки при­па­ла го­ло­вою до йо­го пле­ча й сти­ха зап­ла­ка­ла. Ула­се­вич підвів її го­ло­ву й швид­ко й га­ря­че цмок­нув її в що­ку.

–  Я за все знаю. Нічо­го мені й не го­во­ри, - про­мо­вив він сти­ха, озир­нув­шись на візок, кот­ро­го од­на­че бу­ло не вид­но за ку­ща­ми буз­ку.
– Ти бу­деш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не роз­лу­чить, хіба од­на смерть. Ми жи­ти­ме­мо в парі, хоч би твої батьки й не да­ли своєї зго­ди на на­ше од­ру­жен­ня. Жи­ти­ме­мо й невінчані, бо ти приз­на­че­на мені яки­мись по­таємни­ми си­ла­ми не­ба й землі. Я на­пи­таю собі служ­бу десь інде, не в цих кра­ях, а да­ле­ко од батьків, од знай­омих і візьму те­бе з со­бою. І ми од­ру­жи­мось і жи­ти­ме­мо вкупі.

–  Ти хо­чеш за­вез­ти ме­не крадько­ма, по­тай од батьків? тоб­то вик­рас­ти ме­не?
– спи­та­ла Ліда, тро­хи опам'ятав­шись.

–  Ні, сер­це! Я прос­то-та­ки поїду до тво­го батька й ма­тері, поп­ро­шу, щоб во­ни те­бе пус­ти­ли зо мною й поб­ла­гос­ло­ви­ли нас, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Мій па­но­тець зро­ду-звіку на це не прис­та­не! Він упер­тий, дерз­кий та міцний на вда­чу. Що він раз пос­та­но­вив, що за­ду­мав, то­го він не зміне ніко­ли, до­ки й йо­го жи­вот­тя. Тре­ба нам пе­редніше по­ба­ла­кать з матір'ю. Ма­ти ба­га­то здат­ливіша од батька, щи­ро ме­не лю­бе й спо­чу­ває до на­шо­го ко­хан­ня. Мо­же, во­на й спри­яти­ме мені в цій при­годі й пус­те ме­не з то­бою. При­най­мні я пев­на в то­му, що во­на не зва­житься му­чи­ти мо­го сер­ця й за­ва­жать нам в на­ших замірах.

–  Наприкінці літа або з по­чат­ку осені я при­бу­ду в Дер­качівку до твоїх батьків сам, без сватів, як на­пи­таю собі служ­бу десь да­ле­ко, пев­но, на Кав­казі. Південні краї на­дять ме­не, по­ри­ва­ють до се­бе мою ду­шу, бо я їх люб­лю по своїй при­род­женій вдачі: я, бач, трош­ки по­етич­ний на вда­чу, - ска­зав Ула­се­вич.

Серце в Ліди взру­ши­лось од пал­ко­го й щи­ро­го ко­хан­ня мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на об­ня­ла йо­го ру­су го­ло­ву й вп'ялась ус­та­ми в йо­го ви­со­ке гла­деньке чо­ло.

–  Я заз­да­легідь даю тобі своє пев­не сло­во й обіцян­ку їхать з то­бою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жи­ти вкупі й не роз­лу­чаться ніко­ли до кінця на­шо­го жи­вот­тя. Я отут в Дер­качівці не­за­ба­ром за­нидію, за­чуч­верію, як тра­ва в спе­ку. Я ту­теч­ки до реш­ти знікчемнію. Цвіллю та бур'яном за­рос­те моя го­ло­ва. Мар­но про­па­де та моя просвіта, кот­ру я прид­ба­ла не без труд­нації й

нап­ру­ги. Жит­тя моє бу­де тут неп­риємне й важ­ке. Ма­ма й та­то раз у раз тільки те й роб­лять, що зма­га­ються або сва­ряться. Ме­ла­ся з чо­ловіком не ми­рить і так са­мо все лається. Я заздріваю, що Ми­шук її не лю­бе. Ми­шук і Ме­ла­ся по­пе­ре­ди­ли нас і ви­хо­пи­ли в нас на­ше щас­тя, на­шу до­лю, та й дурнісінько, бо й самі не жи­вуть в згоді та в щасті. Без пу­тя­що­го діла я тут, ма­буть, не­за­ба­ром за­нидію або й збо­же­волію. Ход­жу та світом нуд­жу ча­сом без ніякої дум­ки в го­лові, мов неп­ри­ка­яна. Я ту­теч­ки бу­ду не вар­та навіть оцього помічно­го зілля, бо й во­но стає ко­мусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки при­най­мні тішать та зве­се­ля­ють чиїсь очі… а я…

–  А ти ж, моє сер­це, хіба не зве­се­ляєш людських очей своєю кра­сою, своїми яс­ни­ми очи­ма? Хіба ж ти не зве­се­ляєш мо­го сер­ця? Я то­бою тільки й жи­ву, тільки й ди­шу. Ти для ме­не усей світ зак­ра­си­ла, не­на­че роз­си­па­ла по йо­му квітки для моїх очей. Ти ж най­кра­ща квітка! Ти ж ок­ра­са цього пиш­но­го квітни­ка!
– пе­ре­бив її мо­ло­дий хло­пець.

–  Я те­пе­реньки не вар­та ото­го ба­дил­ля на го­роді, бо й з йо­го є якась ко­ристь для лю­дей. Оті хмар­ки, що пли­вуть в синьому небі, і ті вартніші за ме­не, бо во­ни десь розіллються туч­ним до­щем, пол­лють су­ху зем­лю, при­не­суть вогкість на ни­ви та ле­ва­ди, да­дуть ро­дючість та пло­дючість. А я на всьому світі не­на­че зай­ва, бо не­ма з ме­не ко­ристі ні собі, ні лю­дям. Дар­мує моя просвітність, до кот­рої я стільки док­ла­ла праці. Ма­ма оце при­си­лу­ва­ла ме­не ви­ши­вать вже тре­тю по­душ­ку на нові ка­на­пи, а мені ця ро­бо­та не ду­же приємна, бо я маю по­тяг до кни­жок, до на­уки. І по­лег­кості для се­бе не жду ні од чо­го в цій глу­шині, а уся­ке си­лу­ван­ня мені не по­до­бається.

Рипнули на ґанку двері, не­на­че заск­рипів не­ма­за­ний віз. З две­рей ви­гулькну­ла й за­лисніла на сонці си­ва го­ло­ва Ма­ру­си­ної ма­тері, Ган­ни Про­хорівни. Ліда одс­ко­чи­ла од Ула­се­ви­ча й по­хап­цем поп­ря­му­ва­ла до ґанку. Попліч з нею пішов ти­хою хо­дою й Яків Ки­ри­ко­вич. Ста­ра ма­ти прик­ри­ла очі до­ло­нею звер­ху, при­ди­ви­лась до гос­тя стемніли­ми очи­ма, впізна­ла йо­го й радісно привіта­лась. Не­за­ба­ром вер­ну­ла­ся з ди­тя­чо­го прис­та­но­ви­ща Ма­ру­ся з сест­рою. Яків Ки­ри­ко­вич ха­павсь у до­ро­гу. Усіпосіда­ли на ґанку на лав­ках, по­ба­ла­ка­ли з півго­ди­ни, і гість рап­том підвівся з лав­ки й поп­ро­щав­ся.

–  Я оце зран­ня виїхав з до­му, бо ха­па­юсь в Бе­ре­зань. Там про­ки­нув­ся диф­те­рит на дітях і ще якась по­шес­на слабість на до­рос­лих лю­дях, їду, щоб док­лад­но дізнаться за це все й ста­ти до ря­тун­ку, - го­во­рив док­тор на про­щанні й побіг до хвіртки так швид­ко, не­на­че хтось гнав­ся за ним.

Ліда сто­яла на східцях ґанку ніби в ча­ду. І ко­хан­ня, і за­паш­ний та душ­ний опар з землі за­па­мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву. В неї ду­ми не­на­че по­ви­лись ту­ма­ном та мря­кою, че­рез кот­ру не­ви­раз­но виз­на­чу­ва­лась не­яс­на надія на якесь та­ке ве­ли­ке щас­тя, яко­му й міри й ціни не мог­ла во­на склас­ти.

Через тиж­день Ма­ру­ся од­вез­ла Ліду до­до­му. Ліда посвіжіша­ла на ви­ду, ста­ла жвавіша й ве­селіша. На її чолі не­на­че ви­яс­ни­лось, як на небі після дов­гої не­го­ди та сльоти. Сму­ток та жур­ба зник­ли з очей. Блідо­та щез­ла з ли­ця. Ус­та знов ста­ли чер­воні, як ка­ли­на. Очі заб­ли­ща­ли, заг­ра­ли, як бу­ло ко­лись давніше. Во­на не­на­че пе­ре­бу­ла якусь важ­ку слабість і оду­жа­ла од­ра­зу. Ма­ти бу­ла ра­да такій зміні.

–  А ба!
– ка­за­ла во­на Андріянові Ки­ри­ло­ви­чеві.
– Я ж тобі ка­за­ла, пус­ти її до Ма­русі, не­хай тро­хи по­веш­тається між людьми, роз­ва­же се­бе в то­ва­ристві, то во­на й одійде, як од­хо­де в дощ прив'яле­на в спе­ку та су­шу квітка. От во­на й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і ме­не ніко­ли не слу­хаєш.