Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

–  І багато?
– глузливо спитала Марта.

–  Я думаю, не менше як п'ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батьків, а одне - це чистий прибуток класу та нації. Діти - це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього покоління, а про покоління те й не дбаємо. Тут у нас поганенькі, треба сказати, справи. Я помітив, що наші українці ще дуже непевно почувають себе в місті - бояться дітей мати. Особливо такі, як я, що в скруті довелося жити. Думає - важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарізу потрібна українська дітва, піонери, маленькі будівники соціалізму! І виховати їх так, щоб працювати вміли, щоб любили працю, були товариські, дужі.

Щоб набудували нам тисячі заводів і самі були, як сталеві. Я вірю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращі. Якби мені довів хтось, що цього не буде, я, може, злодієм зробився б. Так і батько мій казав: якщо ти ні в що не віриш, тоді людей ріж. Тільки я не з тих, що в краще майбутнє вірять, а самі тільки язиками молотять. Або гопки з радощів скачуть, що вірять. Вірити - це значить працювати. Ти подумай - клас відроджується, нація відроджується - стільки відроджень, що в голові закрутиться. Треба спокою. Діло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто, - додав він раптом.
– У тебе міцні груди, ти гарно збудована, діти твої будуть сильні, і ти легко їх родитимеш…

–  Ви не на виставці молочних корів, - зауважила Марта.

Цей практик починав її справді тішити. «Що на нього ображатись? Хай балакає», - думала вона. Крім того, настрій у неї був напрочуд прозорий - вона ніби спочивала всім своїм єством, спочивала невідомо після чого, але безмірним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: «Мені нічого не потрібно», хоч нічого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рішуче діяти, розумно говорити, але дозволяєш собі нічого цього не робити й задовольнятись самим потенціальним станом своїх спроможностей.

–  Знову ці слова!
– скрикнув Дмитро.
– Ох, Марто, ти теж, здається, зіпсута. Може, інакше треба було сказати? Віршами про красу? Але я кажу так, як умію. Я - простий, ти знаєш мене. І щирий - ніколи не брешу. Що ж, подивись і ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Ні. Дурний? Теж ні. Правда, я не красун і не геній. Тільки ж красуни завжди бувають легковажні, а генії зараз невчасні. Я думаю, що генії зараз непотрібні. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свідомість була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичної практичної роботи, для якої потрібні розумні й чесні робітники. А геній, може, й зіпсував би нам справу. І я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який ніколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев'яносто відсотків того, що треба для справжнього шлюбу.

–  Але решта десять відсотків?

–  Вони на місці! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся мені… Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобі приємно це чути, зобов'язуюсь говорити тобі це ціле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед, нам удвох і чорт не брат! Скільки ми зробимо!… Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто.

–  Ні, я проти вас абсолютно нічого не маю, - відповіла Марта.

–  Гаразд! «За» тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто?

–  Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь.

–  А я думав, що ти справжня українська жінка!
– розчаровано промовив Дмитро.
– Це ж ганьба - утримуватись! Хто втримується? Кволі, легкодухі, хто на яку ступити не знає… Може, ти якогось додатка до моєї пропозиції маєш чи поправку?

–  Маю величезного додатка й величезну виправку.

–  То кажи, обговоримо!

–  Мій додаток дуже простий, - почала Марта, але в цю хвилю постукано.
– Зайдіть, - крикнула вона.

–  О, вже починається

збіговисько!
– хмуро пробурчав Дмитро, підводячись.
– Дозволь спровадити? Це я раз-два.

–  Без скандалу, - промовила вона свій другий стереотип.

–  Ну, кажи тоді, який додаток? Одним словом?

–  Добривечір, Льово, - сказала дівчина.

Льова привітався з порога.

–  Ну що, як там погода?
– насмішкувато спитав його Дмитро.
– Холодно? Погрітись прийшли? Марто, - сказав він дівчині, нервуючи, - післязавтра я мушу їхати. Лишатись далі не можу, та й нема за чим… Завтра я заходжу. О котрій годині?

–  По обіді я завжди дома.

–  Гаразд, по обіді.

Дмитро пішов, Льова тим часом скинув кожушанку.

–  Марто, це він на мене… розгнівався?
– стурбовано спитав він.

–  На вас, Льово! Йому вже вдруге перешкоджають переконати мене, щоб я заміж за нього віддалася.

–  Я невчасно прийшов, - прошепотів Льова.

–  А вам хотілося б, щоб він мене переконав?

Льова мовчав. Тоді дівчина засміялась.

–  Вам так сильно хочеться, щоб я закохалася в когось або заміж віддалася? А признавайтесь!

–  Тоді б… Марто, тоді б ви були втрачені для мене… - сказав він через силу.
– А то надії… я не можу звільнитись від надій.

–  Їдьте звідси, - порадила дівчина.

–  Не можу…

–  Але й я не можу, погодьтесь, закохати себе або заміж себе віддати задля вашого спокою! Ви страшенний егоїст! За це будете мені сьогодні читати. Ми вже давно не читали.

За тим дала йому книжку, а сама вмостилась на ліжку.

–  Я готова, - сказала вона.

Льова почав читати. Виразно, але одноманітно, він виводив рядок по рядку, спинявся на всіх крапках та комах, але в голосі не виявляв жодних інтонацій. Таке читання було чудовим тлом на думки, і Марта невдовзі з цього скористувалась. «Які чудні трапляются випадки», - подумала вона про сьогоднішній візит професора. Пригадала всю розмову з ним, і мала приємність з того, що ця розмова відбулась. Тепер уявляла біохіміка надзвичайно виразно, якось зблизька, так ніби він не зовсім пішов або хоч залишив по собі щось цілком матеріальне, що вона могла відчувати як реальність. І це почування відсутнього, як присутнього, тішило її, мов захватна гра, мов та радісна омана, що одне тільки бажання викликає - бути в омані якнайдовше!

За годину Льова прочитав їй два оповідання, але далі слухати дівчина відмовилась.

–  Ідіть додому, - сказала вона, підводячись.
– Я щось дуже стомлена.

–  Тоді… до побачення.

–  Не ображаєтесь на мене?

–  Марто!
– скрикнув Льова.
– Навіщо ви таке говорите? Ви стомлені, я піду.

Коли він вийшов, Марта стояла якийсь час серед кімнати. Потім поволі підійшла до столу й накрутила годинника. Несподівано вона замилувалась на своє бляшане будило й навіть погладила його рукою. «Ти моє друге серце», - подумала вона.

Було ще рано, початок на одинадцяту, але дівчина роздягалася. Погасивши лампу, вона сіла на ліжко. Тихе хвилювання - якесь м'яке, пестливе, лагідне - пройшло їй по тілі дрібним неспійманним дрожем, ніби теплий легіт її раптом обвіяв і спинився на її грудях пухким лескотючим птахом. Вона засміялась, схилилась на руку й нарешті зовсім лягла. Так їй було дуже вигідно, сорочки вона не почувала зовсім. Цокіт годинника віддалявся від неї і геть затих, серце кидалось мляво - тільки той примарний, навіяний птах розмірно бив їй по грудях тихим крилом. Щоб спинити його, вона поклала на груди руку й непомітно заснула в щасливій непритомі, в радісному, бездумному забутті, оточена невиразними й невимовними передчуттями, що її ліжко обстали.