Невеличка драма

Підмогильний Валер'ян Петрович

–  Мені, здається, що цікаво.

–  Про кохання?

–  Ні, чому… про революцію так само.

Він пильно глянув на дівчину.

–  Я не здивуюсь, якщо кохання цікавить вас більше за революцію, - насмішкувато сказав він.

«Він говорить зо мною, як з дівчиськом», - спантеличено подумала дівчина. І цим він її не ображав, а кривдив.

–  Ви маєте всі підстави… - вів Славенко, але в цю мить у двері постукано.

–  Зайдіть!
– крикнула дівчина, і до кімнати вступив молодий дніпропетровський інженер.

Чоловіки поручкались, і дівчина не обминула нагоди крадькома їх порівняти. Обидва на зріст були майже однакові, тільки Дмитро кремезніший - взагалі в будові тіла

й рисах обличчя менше оброблений. Якщо за професором було вже покоління чи два інтелектуальної праці, то інженер ще тільки перший серед роду свого до неї брався, зберігаючи на собі сліди тяжкої фізичної роботи батьків - переяславського коваля, що помер на розрив серця, і тамтешньої пралі, що жила й досі в старшого сина, коваля так само. Противно народним пісням, чотири сини мав коваль, яких тримав у великій покорі. «Ви будете в мене людьми», - казав він. На початку революції коваль так розподілив наявні сили своєї родини: «Ти, - сказав він старшому, - матір годуватимеш, як я помру, - з місця не трогай; ви двоє, - до середульших, - за свободу йдіть, однаково воєнні, тільки глядіть, щоб хоч один зостався; а малий хай учиться». І сталося по його слову: старший матір годував, з середульших один був забитий, другий дійшов до середнього комскладу, а малий учився. Щороку двоє тих, що покинули рідний Переяслав, доконче одвідували домівку, де їх ще й досі об'єднував спогад про батька, що немилосердно цукав їх, але ніколи не бив.

Від цього виховання брати були трохи суворі, але витривалі й міцні на вдачу. Це, зокрема, придалося молодшому в його тяжкій боротьбі за науку, яку він з честю подолав, не зважаючи на всі злидні свого побуту. Перший рік у ВИШі, де він потрапив з робфаку, хлопець через малу підготованість свою почав фатально відставати. Його зняли навіть із стипендії, але й на мить йому не спало в голову покинути школу. щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби.

Позбувшись стипендії, він перейшов у розряд тих студентів, що рубали дрова, вантажили вугілля, служили за двірників і кур'єрів. Часом він просто голодував у цілковитому розумінні цього слова, жив фунтом житнього хліба цілий день, причім, мав досить волі, щоб до другого фунта, залишеного на завтра, не доторкнутись. І вчився, завзято шліфував свій не так нездарний, як невправний і надто конкретний мозок. На другий рік Дмитро вже вирівнявся в науці, на третій знову дістав стипендію і зрештою кінчив ВИШа не останнім. Поруч того, щоб краще зорієнтуватись в обставинах, він прочитав чимало книжок з різних питань - економічних, природничих, філософських, навіть сільськогосподарських; все це була так звана науково-популярна література. Іноді й звичайні брошурки, і тільки історії, що зокрема цікавила його, він приділив більше уваги.

З Мартою він познайомився ще коли та профшколу кінчала, і заходив до неї не дуже часто, але систематично. Власне, поки він був у Києві, мав у дівчини певний прийомний вечір раз на тиждень, здебільшого в середу.

–  От кінчу інститут, улаштуюсь, тоді обов'язково поженимось, - сказав він.

–  А там побачимо, - жартома відповіла дівчина.

В думках вона вважала Дмитра за гарного й щирого хлопця, тільки що дуже нецікавого! Він не говорив тих палких слів, яких багато сказано в її кімнаті, - так багато, що коли б вони були щирі й мали фізичну властивість пекти, то від усього будинку й навколишнього кварталу лишилося б сумне згарище; він любив, зрештою, тільки своє діло, на превелику силу виборене, отже, любив у ньому свою власну витрачену енергію. Адже надто багато він вистраждав задля індустрії, занадто багато доклав до неї зусиль, щоб ставити щось над неї. Плани він будував собі широкі, але спокійні, ділові,

чи, сказав він, практичні, без захоплення й мрій, які призводять до розчарувань, а вірив тільки в працю, якою все здобув, бо ніщо не спало йому від надмірного хисту чи несподіваного успіху. Хоч мав він ще тільки двадцять п'ять років, але почуття романтичної виключеності, надій на звичайну долю в ньому не було - проста, настановлена сила керувала ним, і він мався таким способом зовсім добре.

–  Добрий вечір, товаришу, - сказав Славенко.
– Але заразом я мушу сказати й до побачення, бо о восьмій мене вже чекає лабораторія.

Він ще раз перепросив Марту за турботи й пішов незадоволений. Передусім по цигарника він міг просто прислати свою робітницю, - так, це було б чудово: прислати робітницю!
– По-друге, коли він зайшов уже сам, то не треба було й хвилинки лишатись, не треба було заходити в розмову. Ще й з ким? Що для нього ця радпанночка? А от він сидів, аж поки не з'явився отой стрижений молодик. Професор почував прикрість. «Це чортзна-що! Треба до рук себе взяти!
– роздратовано подумав він.
– За що, власне?»

–  Ти давно його знаєш?
– спитав Дмитро, коли учений вийшов.

–  Та вчора ж разом знайомились! Але ви знахабніли, Дмитре: повернувшись із Дніпропетровського, уперто кажете мені «ти»! Скільки пригадую, я вам такого права не давала.

–  Ого! Ціле тобі правове питання, - засміявся Дмитро.

–  Ви думаєте, - вела дівчина, - що коли дістали посаду на фабриці, то зробились уже більший за всіх! У пани вийшли, як же…

–  Ах ти дивачка! Та ми ж з тобою давні приятелі, так пак? І потім, - додав він ласкавіше, - в Дніпропетровському, коли я тебе не бачив, я так звик думати про тебе, так, розумієш, звик, що ти ніби зо мною…

–  Але це тільки ваші мрії!

–  Мрії? Зовсім не мрії. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його.

–  Ні, - сказала дівчина.

–  Уперта, як молода коза!
– сказав Дмитро.
– Молода й гарна… Ти тільки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозиціями, а ти мені зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сідай, Марто.

–  Я звичайно не можу вигнати вас з хати, - мовила дівчина, сідаючи.

–  От і добре, що не можеш… Та й нащо вигонити? Краще їдьмо разом до Дніпропетровського.

–  Навіщо?

–  Це зрозуміло: поберемось.

–  Дуже несподівана пропозиція.

Дмитро закурив і якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дівчину. Вона засміялась. Тоді хлопець підвівся й пустотливо обійняв її.

–  Марто, ти хороша!

–  Без рук прошу, - стереотипно відповіла вона.

–  Гаразд, геть жарти! Поговорімо практично, - сказав Дмитро, сідаючи поруч.
– Неправда, що моя пропозиція несподівана: я не раз про це говорив тобі, говорив цілком серйозно. Ти сама подумай - чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як віл, я був голодний, зморений і все-таки приходив. Чому? Ясно - ти мені подобаєшся…

–  Дуже приємно.

–  Тим краще, Марто! Я й справді ні разу не помічав, щоб ти була до мене ворожа… І ти ввійшла в мій план.

–  В п'ятирічку?

–  А що тут поганого? Ми повинні розраховувати, щоб життя наше було міцне, щоб воно рухалось уперед. В такій справі, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб - це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад, - для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то, поженяться, як тепер це, а через місяць розходяться - хіба це діло, Марто? Що це - спорт чи розвага? Від шлюбу мусять бути діти…