Невеличка драма
Шрифт:
– Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає?
– спитала вона раптом.
– Не тільки в коханні, Марто, - почав він, збадьорівши, - але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись…
– А ти глянь, - урвала його дівчина, - скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані… Навігь важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий… І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш - скрізь, скрізь кохання!
– Ти кепсько
– Я бачу, я все добре бачу… Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому - не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію… Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати… Лягати спати і мріяти… Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати… От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше… А ти сказав мені, я почала думати…
– Я зовсім не хотів…
– Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала, - нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя.
– Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
– Ти плачеш?
– спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
– Ні. Мені трохи холодно.
– Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну - вуха в'януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», - думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, до воно й почалося.
– Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, - мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
– Все мені незвичайне сьогодні, все, - прошепотіла вона.
– Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!
– Чому?
– здивувався він.
– Ще не пізно.
– Ніколи не підеш, - казала вона вже голосно, - ми ніколи вже не побачимося.
– Ти ідеш десь?
– спитав він.
– Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
– Чекай, - сказав він спантеличено.
–
– Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…
– Я, правда, не вмію плавати, - пробурмотів Славенко.
– От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.
Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!
– Я розумію, чого ти хочеш, - почав він, - навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.
– Ні. Ніколи, - сказала вона.
Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшій розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.
– Ти жорстока, Марто, - сказав він.
– Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.
– Я знала це!
– скрикнула дівчина.
– Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!
– Хай буде по-твоєму.
– провадив він понуро й тужно.
– Хай буде… Прощай, Марто.
Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.
– Ні, це було б… як у пісні! Руку можна. Він поцілував її руку довгим поцілунком.
– Це все, - сказала вона.
– Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.
Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:
– Прощай, Марто.
Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. «Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!» - думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.
Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. «В мене є ще рештки сентиментальності», - подумав він.