Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

Спершу пані Грем була такою неговіркою, що аж дратувала мене, – певне, поклала собі ні з ким не розмовляти, крім Мері Мілворд та Артура.

Ішла вона поруч із Мері, та якщо дорога дозволяла, я намагався триматися біля неї, Ричард Вілсон ішов біля міс Мілворд, а Фергус ішов там, де йому хотілося. За якусь часину вона полагіднішала, і мені вдалося майже повністю привернути її увагу до себе – і я почувався щасливим, бо мені подобалось її слухати. Її думки й уподобання збігалися з моїми, – обоє ми відзначалися здоровим глуздом, витонченим смаком і чуйним сприйманням дійсності; а от різниця між нами полягала у тому, що вона сміливо визнавала чи захищала розбіжності між нами; у її серйозності

і кмітливості, що неабияк дивували мене; навіть коли вона гнівала мене своїми недобрими словами чи поглядами, то я був невдоволений, що справив на неї таке несприятливе враження, і прагнув завоювати її пошану.

Нарешті наша прогулянка скінчилася. Вершини пагорбів та дедалі крутіший схил упродовж якогось часу заступали краєвид, та піднявшись на гору, ми побачили голубу морську далечінь, вкриту пінявими бурунами, які насилу можна було відрізнити від білих чайок, що кружляли у небі; на морській гладіні видніло хіба одне чи два судна, та й ті були далеко-далеко.

Я кинув погляд на свою супутницю, щоб побачити, яке враження справив на неї цей чудовий краєвид. Вона стояла, задивившись у далечінь, і її пильний погляд запевнив мене, що вона не була розчарована. У неї були прегарні очі, – не знаю, чи казав я тобі про це раніше, – великі, ясні, не карі, а темно-сірі. З моря віяв м’який цілющий бриз: він грався пасмами її кіс і забарвив рум’янцем її бліді уста й щоки. Вона відчувала його вплив, як і я, – на її обличчі був вираз тихої радості, яка переросла в усмішку, коли її очі зустрілись із моїми. Ще ніколи вона не виглядала такою вродливою, ніколи ще моє серце так палко не линуло до неї, як зараз. Якби нас покинули удвох бодай хвилини на дві, то я не міг би відповідати за наслідки. На щастя, нас погукали на обід – Роза, міс Вілсон та Еліза, які приїхали трохи раніше, порозкладали наїдки на скелястому майданчику, звідки видно було море, а від сонця його захищала скеля, що височіла з другого боку.

Місіс Грем сіла оддалік від мене. Моєю найближчою сусідкою була Еліза. Поводилася вона ніжно й ненав’язливо, була так само чарівною і викликала такий самий захват, як і завжди, та я був недоступний для її чарів. Проте невдовзі моє серце знову почало прихилятися до неї, і ми весело збули час за обідом, який тривав досить-таки довгенько. По обіді Роза попросила Фергуса, щоб він допоміг їй зібрати ножі, виделки й полумиски, а місіс Грем узяла свій складаний стілець і причандали для малювання, а потім попросила міс Мілворд наглядати за її сином і, суворо наказавши йому не відлучатись від його нової няньки, попрямувала уздовж крутого кам’янистого схилу до прямовисної скелі, з якої відкривався ще кращий краєвид, хоча дехто з жінок казав їй, що це було страшне місце, і радив не ходити туди.

Коли вона пішла, у мене з’явилося відчуття, ніби веселощів уже не буде, – хоча важко сказати, яким саме був її внесок у наше товариство. Вона не жартувала й рідко сміялася, та її усмішка приносила мені втіху; її кмітливе зауваження чи підбадьорливе слово заохочувало мою дотепність, а ще породжувало інтерес до всього, що казали інші. Навіть моя бесіда з Елізою пожвавилася завдяки її присутності, хоч я цього й не усвідомлював; а зараз, коли вона пішла, грайливі Елізині балачки вже не тішили мене – більше того, вона стомила мене, та й я сам стомився розважати її; я відчував, що мене вабить той далекий мис, де прегарна художниця старанно працювала над своїм ескізом, – і я не дуже довго опирався тій привабі: поки мій маленький сусід обмінювався кількома словами з міс Вілсон, я підвівся і, не привертаючи зайвої уваги, пішов собі. Видершись на крутий схил, я побачив пані Грем – вона сиділа на вузькому виступі скелі, що спускалася у діл аж до кам’янистого берега.

Вона

не чула, як я підійшов; коли моя тінь упала на ескіз, вона здригнулася і поспішно озирнулась – будь-яка інша моя знайома скрикнула б із переляку.

– О! Я не знала, що це ви. Ви мене так налякали! – трохи роздратовано сказала вона. – Не люблю, коли хтось з’являється біля мене так несподівано.

– За кого ви мене прийняли? – відказав я. – Аби знаття, що ви така нервова, то я був би обережнішим, але…

– Та дарма, не переймайтеся. А навіщо ви прийшли? Наші друзі теж прямують сюди?

– Ні, вони не помістилися б на цьому маленькому виступі.

– То й добре, бо я стомилася від розмов.

– Ну, то я не розмовлятиму. Я лише сидітиму і спостерігатиму, як ви малюєте.

– Ох, таж ви знаєте, що мені це не подобається.

– Тоді я милуватимуся цим прегарним краєвидом.

Проти цього вона не заперечувала, і якусь часину ми сиділи мовчки, проте я не міг бодай вряди-годи не зиркати нишком на витончену білу руку, яка тримала олівець, на тендітну шию і темні пасма кіс.

«Якби зараз були в мене олівець та папір, – думалося мені, – то я змалював би ще кращий ескіз, ніж вона».

Та хоч я не міг вчинити цього, мені досить було сидіти біля неї й нічого не казати.

– Ви ще там, пане Маркгаме? – нарешті спитала вона, озираючись на мене, бо я сидів трохи позаду на виступі кручі, вкритому мохом. – Чому ви не йдете до товариства?

– Бо я від нього теж стомився, та й усіх їх я зможу бачити ще коли завгодно, а от після цієї прогулянки вже довго не бачитиму вас.

– А що робив Артур, коли ви пішли?

– Він був із міс Мілворд і сподівався, що мама не затримається надовго. До речі, ви не довірили його мені, хоча я набагато довше знайомий із ним, проте міс Мілворд володіє мистецтвом викликати у дітей довіру і розважати їх, – недбало додав я, – якщо вона більш ні на що не здатна.

– Міс Мілворд має багато чеснот, та ви, певно, не здатні оцінити їх. Скажете Артурові, що я прийду за декілька хвилин?

– Якщо так, то, з вашого дозволу, я зачекаю, поки минуть ці кілька хвилин, і допоможу вам спуститися з гори.

– Дякую, я завжди сама даю собі раду.

– Але я принаймні понесу ваш стілець і альбом.

Вона не відмовила мені у цій ласці, проте я образився за її очевидне бажання здихатися мене і вже почав був шкодувати, що лишився, аж вона трохи заспокоїла мене, запитавши, що я думаю про якусь деталь на її малюнку. На щастя, моя думка отримала її схвалення, тож удосконалення, яке я запропонував, було прийняте без вагань.

– Мені часто хочеться, – сказала вона, – почути сторонню думку, бо я не дуже довіряю власному оку і розуму, адже вони так довго зосереджені на предметі зображення, що майже не здатні належно його оцінити.

– Це, – відповів я, – тільки одне з багатьох лих, на які нас прирікає життя на самоті.

– Авжеж, – сказала вона; і ми знову замовкли.

Хвилини за дві вона сказала, що ескіз готовий, і згорнула альбом.

Повернувшись на майданчик, ми побачили, що там лишилися тільки Мері Мілворд, Ричард Вілсон і Артур Грем. Юний панич міцно спав, поклавши голову Мері на коліна; Ричард сидів поруч і читав кишенькове виданням якогось класичного автора. Він ніколи нікуди не ходив без книжки: час, що не був присвячений навчанню, здавався йому втраченим. Навіть зараз він не почував утіхи від чистого повітря, лагідного сонця, прегарного морського краєвиду та музики хвиль і вітру, що шумів у кронах деревах, – навіть сидячи поряд із панною (хай і не найчарівнішою), він усе одно вирішив дістати книжку і з користю збути ту часину, поки їжа в животі перетравлюється, а зморене тіло спочиває від незвичних фізичних зусиль.