Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

На щастя, скоро почнеться сезон полювання, і він цілими днями стрілятиме куріпок та фазанів: у нас немає глухарів, а то він уже зараз полював би на них, замість вилежуватись під акацією і тягати бідолашного Деша за вуха. Але він каже, що полювати на самоті – нудне заняття; він повинен запросити друзів.

– То нехай це будуть більш-менш пристойні люди, Артуре! – зауважила я.

Слово «друг» змушує мене здригатися: я знаю, що завдяки тим «друзям» він так довго сидів у Лондоні без мене, і якщо судити з його розповідей та натяків, він часто показував їм мої листи, аби вони бачили, з якою любов’ю дружина охороняла його інтереси і як вона шкодувала про його відсутність; а ще вони підбурювали його залишатися у Лондоні й пиячити, аби його не вважали дурнем, яким попихає дружина, і, можливо, аби показати, як далеко він міг зайти, не турбуючись про те,

що втратить прихильність дружини.

– Гаразд, – відповів він, – я хотів запросити лорда Лоубаре, але він не може приїхати сам, без своєї кращої половини, нашої подруги Анабелли, тож ми маємо запросити їх обох. Ти ж не боїшся її, Гелено, правда?

– Звичайно, ні, – відповіла я, – чому б я її боялася? А кого ще запросимо?

– Гаргрейва. Він буде радий приїхати, бо у нього недостатньо землі для полювання, крім того, він вельми респектабельний, справжній кавалер. І, гадаю, ще буде Гримзбі: він досить пристойний, тихий хлопець. Ти не заперечуватимеш проти Гримзбі?

– Я ненавиджу його, та якщо тобі так цього хочеться, то спробую витерпіти його присутність.

– Це все упередженість, Гелено, звичайнісінька жіноча антипатія.

– Ні, я маю реальні підстави для своєї нелюбові. І це всі?

– Гадаю, так. Гатерслі надто заклопотаний складанням рахунків і молодою дружиною, аби приділити зараз багато часу рушницям і собакам.

Його слова нагадали мені, що я отримала від Мілісент уже кілька листів, з яких видно, що вона змирилася зі своєю долею чи принаймні вдає, що змирилася. Вона пише, що виявила у свого чоловіка цілу купу чеснот, тож зараз, призвичаївшись до його гучного голосу і різких, неввічливих манер, стверджує, що кохає його, як личить дружині, і просить мене спалити того листа, де вона так недобре говорила про нього. Тож я вірю, що вона ще може бути щасливою, й це буде винагородою за її добре серце, адже якби вона не доклала всіх зусиль, аби покохати свого чоловіка, то, звичайно ж, ненавиділа б його до кінця життя.

Розділ XXVI

23-е вересня. – Наші гості прибули тижнів зо три тому. Лорд і леді Лоубаре одружені вже понад вісім місяців, і мушу сказати, лорд геть змінився; його зовнішній вигляд, настрій, характер, – все покращало, хоча може бути й ще ліпшим: він не завжди бадьорий і не завжди задоволений, вона часто скаржиться на його кепський гумор, хоча він ніколи не зриває його на ній, хіба як ображається за поведінку, що спровокувала б і святого. Він ще кохає її й пішов би на край світу, аби задовольнити її примхи. Вона усвідомлює свою владу і не пропускає нагоди скористатися нею, та знаючи, що ласкою доскочиш більше, ніж вимаганнями, розсудливо пом’якшує свій деспотизм лестощами і умовляннями, і цього достатньо, аби він почувався щасливим чоловіком.

Але у неї є погана звичка, що завдає йому страждань: вона відкрито кокетує з містером Гантингтоном, який теж не проти цієї гри, та я цим не переймаюсь, бо знаю, що його спонукає до цього діла гонор і бажання викликати у мене ревнощі, та ще, можливо, насолити своєму другові; в неї, звичайно ж, ті самі мотиви, от тільки в її манерах більше злостивості і менше грайливості. Оскільки мене це безпосередньо стосується, то я зацікавлена в тому, аби розчарувати їх обох, от і намагаюся демонструвати безмежну довіру до свого чоловіка та максимальну байдужість до хитрощів своєї привабливої гості. Тільки раз я докоряла Артурові – за те, що він сміявся з лорда Лоубаре, який стривожено спостерігав за їхнім фліртом, – та він лише зареготав і сказав:

– Ти йому співчуваєш, Гелено, правда ж?

– Я співчуваю кожному, до кого несправедливо ставляться, – відповіла я. – Можу співчувати і тим, котрі самі собі завдають шкоди.

– Отакої, Гелено! Та ти така ж ревнива, як і він! – вигукнув Артур і ще дужче зареготався.

Тож я зрозуміла: його неможливо переконати в тому, що він помиляється. Відтоді я уникаю будь-якої розмови на цю тему і вирішила, що лорд Лоубаре має дбати сам про себе. У нього не вистачає глузду або сили, щоб наслідувати мій приклад, хоча він щомога силкується приховати свій неспокій; та він все ж таки виявляється на його обличчі, хоча й не у вигляді відкритого обурення. Проте, мушу зізнатися, інколи я ревную Артура до Анабелли, надто ж як вона грає чи співає для нього, а він схиляється над фортепіано і вихваляє її голос – я ж бо знаю, що він і справді у захваті від її талантів, а в мене такого хисту немає.

28-е

число. – Вчора ми всі їздили до Гроува, страшенно занедбаного маєтку містера Гаргрейва. Його мати часто запрошує нас, аби ми отримали задоволення від товариства її любого Волтера; цього разу вона запросила нас на званий обід, де зібралося чимало місцевого панства. Мені не подобається місіс Гаргрейв – це сувора, претензійна жінка, що полюбляє земні втіхи. В неї достатньо грошей, аби жити з комфортом, якби вона вміла ними розумно розпоряджатися, та ще навчила цьому й свого сина, але вона докладає всіх зусиль, аби здаватися заможною, уникає будь-якого вияву бідності, ніби це якийсь ганебний злочин. Вона обмежує в усьому свою прислугу, на всьому заощаджує і навіть власних дочок позбавляє справжнього комфорту, аби показною пишнотою зрівнятися з тими, хто втричі багатший від неї, а найголовніше для неї те, що її ненаглядний син повинен бути «на одному рівні з найповажнішими джентльменами». Що ж до її сина, то, гадаю, його звички обходяться дуже дорого: його не назвеш ні нерозсудливим марнотратником, ні безнадійним ласолюбом, але він із тих, кому подобається «бути оточеним лише гарними речами» і майже ніколи не відмовляти собі у своїх юнацьких забаганках, причому не стільки для того, аби задовольнити власні смаки, як для того, щоб підтримувати репутацію світської людини, яка слідкує за модою; водночас він надто великий егоїст, аби зважати на те, які зручності мала б його любляча мати і його сестри за ті гроші, які він тринькає на самого себе: вони лише раз на рік можуть з’явитися у світському товаристві, а він і не думає обмежити свої апетити. Це досить жорстке судження про «любого шляхетного і великодушного Волтера», але, боюся, воно таки справедливе.

Пристрасне бажання місіс Гаргрейв підібрати вигідні партії для своїх дочок є і причиною, і наслідком цілого ряду помилок: влаштовуючи пишний вихід у світ і показуючи їх з найкращого боку, вона сподівається, що в такий спосіб у них буде більше шансів вийти заміж, та оскільки вона живе невідповідно до своїх статків та ще й так багато грошви тратить на сина, то позбавляє своїх дочок пристойного посагу. Жертвою її маневрів уже стала бідолашна Мілісент, хоча сама місіс Гаргрейв поздоровляє себе із успішно виконаним материнським обов’язком, та ще й Естер хоче отак видати заміж. Але Естер поки що дитина, весела чотирнадцятирічна пустунка, відкрита, простодушна, і наївна, як і її сестра, але з таким безстрашним духом, що, боюся, матері буде нелегко підкорити своїм цілям.

Розділ XXVII

9-е жовтня. – Це сталось у ніч на 4-е число, незабаром після чаю, коли Анабелла співала й грала, а Артур, як завжди, стояв біля неї: вона закінчила свою пісню, та ще сиділа за фортепіано, а він стояв, спершись на спинку її стільця, щось казав їй пошепки, і їхні обличчя були дуже близько. Я поглянула на лорда Лоубаре.

Він був у протилежному кінці кімнати, розмовляв з Гаргрейвом і Гримзбі, але я помітила, як він занепокоєно зиркнув на свою дружину, і помітила, що у Гримзбі той погляд викликав посмішку. Щоб урвати цю сцену, я підвелася і, вибравши музичний твір із пюпітру для нот, підійшла до фортепіано, щоб попросити Анабеллу зіграти цей твір, та так і остовпіла, побачивши її розпашіле обличчя, її переможну усмішку, з якою вона слухала ніжний шепіт мого чоловіка, і її руку, яку він непомітно стискав. Кров прилила спочатку до мого серця, а потім до голови, бо тої миті, коли я підійшла до нього, він хутко зиркнув через плече на інших гостей, а потім гаряче притиснув її руку до своїх уст. Підвівши очі, він помітив мене і знову опустив їх, збентежений і переляканий. Вона теж побачила мене і втупилась в моє обличчя із виглядом ворожого виклику. Я поклала ноти на фортепіано і пішла геть.

Я підійшла до коминка і сперлася чолом на поличку. За хвилину чи дві хтось запитав, чи добре я почуваюся. Я не відповіла; насправді, у ту хвилину я взагалі не розуміла, про що мова, та звівши голову, побачила містера Гаргрейва, що стояв поряд зі мною.

– Принести вам склянку вина? – запитав він.

– Ні, дякую, – відповіла я й, відвернувшись від нього, озирнулася довкола. Леді Лоубаре стояла біля свого чоловіка, – вона схилилася над ним, бо він сидів, і, всміхаючись, щось ніжно казала йому; Артур сидів за столом і гортав книгу з гравюрами. Я вмостилася на найближчому стільці, а містер Гаргрейв обачно відійшов від мене. Незабаром після цього товариство розійшлася, а мій чоловік підійшов до мене із самовдоволеною посмішкою на обличчі.