Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
«Що ж його розпалило?» – хотіла була спитати я, але тієї миті зайшов дворецький і почав збирати посуд.
– Швидше, Бенсоне, закінчуй з цим пекельним дзенькотом! – заволав його хазяїн. – І не принось сиру, якщо не хочеш, щоб мене знудило прямо зараз!
Бенсон забрав сир і постарався тихо й швидко прибрати посуд, та на килимі була складка, яка з’явилась, коли його хазяїн у запалі відштовхнув свого стільця, – Бенсон зачепився об неї і мало не впав, таця в його руках задзеленчала і з неї впала порцелянова
– Він не міг зарадити цьому, Артуре, – мовила я, – його нога зачепилась об килим. Облиш ті друзки, Бенсоне, потім прибереш.
Задоволений, що його відпустили, Бенсон швиденько накрив стіл для десерту і вийшов.
– А чому це ти стала на бік прислуги, Гелено? – запитав Артур.
– Тому що Бенсон страшенно злякався і образився через твій раптовий вибух.
– Ти диви, який бідолаха! А ти думала про те, що мої пошарпані нерви страждають від його промахів?
– Я ніколи не чула, щоб ти раніше скаржився на свої нерви.
– А чому це в мене не повинно бути нервів; у тебе ж є?
– О, я не збираюсь оскаржувати твоє право їх мати, але щодо мене, то я ніколи на них не скаржуся.
– Чого б тобі на них скаржитись, якщо ти ніколи не робила нічого, аби їх випробувати?
– То чому ж ти випробовуєш свої, Артуре?
– Гадаєш, мені більше немає чого робити, як тільки сидіти вдома і піклуватися про себе?
– А хіба ти не можеш піклуватися про себе по-чоловічому коли ти їдеш з дому? Ти казав мені, що можеш це робити, й обіцяв…
– Ну, ну, Гелено, не верзи казна-що, я не можу цього терпіти!
– Чому ти не можеш терпіти, коли тобі нагадують про обіцянки, які ти не виконав?
– Гелено, ти жорстока. Якби ти знала, як тремтить кожен мій нерв, то пожаліла б мене. Ти жалієш бовдура слугу за те, що він розбив миску, а для мене в тебе немає ніякого співчуття, хоч моя голова розколюється надвоє і я палаю від лихоманки.
Він схилив голову на руку і зітхнув. Я підійшла до нього і поклала руку йому на чоло. Воно справді палало.
– Тоді ходімо зі мною до вітальні, Артуре; і не пий більше вина: ти випив вже кілька склянок після обіду і не з їв навіть крихти за цілий день. Як це може бути тобі на користь?
Отак я змусила його вийти з-за столу. Принесли дитину, але в неї саме прорізувалися зубки, і батько не міг витерпіти її плачу і звелів однести до спальні. Коли ж я пішла поглянути, як там дитина, то він почав докоряти мені, що люблю її дужче, ніж чоловіка.
– Добре, нічого не скажеш! Я вже хотів був і не посилати по тебе: думаю, а давай-но глянемо, як надовго вона покине мене самого.
– Не так і довго була я відсутня, правда ж, Артуре? Не більше години.
– Авжеж, година для тебе – ніщо, адже в тебе було таке приємне заняття; а для мене…
– Це
– О, ти сповнена доброти і жалощів до кожного, окрім мене.
– А чому я маю жаліти тебе? Що з тобою таке?
– Ну, це вже переходить усі межі! Після страшенних страждань я повертаюсь додому хворий і стомлений, прагнучи комфорту і очікуючи знайти увагу і доброту, принаймні з боку власної дружини, а вона запитує, що зі мною таке!
– З тобою все гаразд, – мовила я у відповідь, – якщо не рахувати того лиха, яке ти свідомо накликав сам на себе.
– Значить так, Гелено, – рішуче сказав він, – якщо ти потурбуєш мене ще хоч одним словом, я подзвоню і замовлю шість пляшок вина, і, присягаюся небом, тут-таки вип’ю їх!
Я нічого більше не сказала, а натомість сіла за стіл і підсунула до себе книгу.
– Принаймні дала б мені спокій, – докинув він, – якщо вже відмовляєш мені в усіх інших утіхах!
Після цього він знову розлігся на дивані й, зітхнувши, мляво стулив повіки, ніби збирався спати.
Переді мною лежала книга, та я навіть не знала, про що вона. Спершись ліктями на стіл і зчепивши руки перед очима, я тихенько заплакала. Але Артур не спав: заледве я схлипнула, як він підвів голову і нетерпляче вигукнув:
– Чому ти плачеш, Гелено? У чому справа, нехай їй дідько?
– Я плачу через тебе, Артуре, – відповіла я, швидко втерши сльози, а тоді підвелася і впала перед ним навколішки. – Хіба ти не знаєш, що ти – частина мене? Невже ти думаєш, що можеш шкодити собі й деградувати, а я цього не відчуватиму?
– Деградувати?!
– Так, деградувати! Що ти робив весь цей час?
– Краще б ти не запитувала, – сказав він зі слабкою посмішкою.
– І тобі краще б не розповідати; але ти не можеш заперечувати, що довів себе до жалюгідного стану. Ти ганебно ставився до самого себе, до своїх тіла і душі, а також до мене; і я не можу спокійно зносити цього, й не буду!
– Гаразд, тільки не стискай мені руку й не хвилюй мене так, ради Бога! О Гатерслі! ти мав рацію: ця жінка з її почуттями і характером буде моєю смертю. Ну ж бо, ну, відпусти мене.
– Артуре, ти маєш покаятися! – з відчаєм вигукнула я, обхопивши його руками і сховавши обличчя в нього на грудях. – Ти повинен сказати, що шкодуєш про те, що накоїв!
– Гаразд, гаразд, я шкодую
– Ти не шкодуєш! ти робитимеш це знову.
– Я просто не виживу, щоб мати змогу знову це робити, якщо ти будеш поводитись зі мною так жорстоко! – відповів він, відштовхуючи мене від себе. – Ти майже витрясла з мене душу, – він притис руку до серця і виглядав справді схвильованим і хворим.