Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Зараз же принеси мені склянку вина, – мовив він, – аби виправити те, що ти накоїла, тигрице! Я майже втрачаю свідомість.
Я поспішила принести засіб, якого він вимагав. Здавалось, ті ліки просто повернули його до життя.
– Яка ганьба, – мовила я, беручи порожню склянку з його рук, – для такого молодого чоловіка, як ти, докотитись до такого стану!
– Якби ти знала все, моя дівчинко, то натомість сказала б: «Яке це диво, що ти так добре все зносиш!» Я за ці чотири місяці, Гелено, пережив більше, ніж ти за весь час свого існування, або ще переживеш до кінця своїх днів, тож мені треба розплачуватися за це.
– Тобі доведеться заплатити ще більшу ціну, якщо не побережешся: ти втратиш здоров’я, а також мою прихильність, якщо вона взагалі
– Що! ти знову взялась за цю стару гру – погрожувати мені втратою твоєї прихильності? По-перше, мені здається, що вона в тебе не така вже й справжня, якщо її так легко зруйнувати. Бережись, моя гарненька тиранко, бо змусиш мене пошкодувати про свій вибір і позаздрити своєму другові Гатерслі, який має таку покірну дружину: це справжній зразок для представниць твоєї статі, Гелено. Вона весь сезон провела з ним у Лондоні, і він не мав із нею ніякого клопоту. Він міг розважатись, як звичайнісінький одинак, і вона ніколи не скаржилася, міг повертатися додому о будь-якій годині ночі або ранку, або взагалі не з’являтися вдома; бути похмурим, тверезим або добряче напідпитку і скільки завгодно клеїти дурня або вдавати божевільного. Вона ніколи не каже йому й слова докору чи скарги, хоч що він там накоїв би. Він присягається, що не проміняє її й на ціле королівство.
– Але він перетворює її життя на справжнє прокляття.
– У неї немає власної волі, і вона завжди задоволена і щаслива, доки він сам отримує втіху.
– Це не так. Я маю від неї кілька листів, які висловлюють страшенне занепокоєння його поведінкою і в яких вона скаржиться, що ти підбурюєш його до всіх тих учинків, а в одному листі вона благає мене забрати тебе з Лондона і стверджує, що її чоловік ніколи не чинив такого, поки не приїхав ти, і припинить це, як тільки ти поїдеш і даси йому змогу керуватися власним здоровим глуздом.
– Ото зрадниця! Дай мені того листа, нехай він прочитає, що вона там понаписувала.
– Ні, він не побачить його без її згоди; але якби й побачив, там немає нічого, що могло б розгнівати його, як і в усіх інших листах. Вона ніколи не дозволяє собі сказати жодного слова проти нього: єдине, що там звучить, це турбота про нього. Вона пише про його поведінку в найделікатніших зворотах і виправдовує його, як тільки може; а щодо її власних страждань, то я скоріше їх відчуваю, ніж виразно бачу в її листах.
– Але ж вона обмовляє мене; і не сумніваюсь, що ти їй в цьому допомагала.
– Ні, я сказала їй, що вона переоцінює мій вплив на тебе і що я охоче забрала б тебе подалі від тих спокус, але надії на успіх незначні, і що вона помиляється, вважаючи, що це саме ти спокушав містера Гатерслі або будь-кого іншого робити помилки. Я сама раніше дотримувалася протилежної думки, але зараз вважаю, що ви взаємно розбещуєте один одного, тож якби вона висловила серйозний протест своєму чоловікові, то це було б йому на користь, бо хоч він і грубіший, ніж ти, але все ж таки більше надається до перевиховання.
– Так от яким шляхом ви йдете – заохочуєте одна одну до заколоту, брехні розпускаєте і робите якісь натяки на своїх чоловіків, та ще й утіху отримуєте від цього!
– Згідно з твоєю власною розповіддю, – мовила я, – моя лиха порада справила на неї зовсім незначний вплив. А щодо образ і наклепів, то ми надто соромимось помилок наших чоловіків, аби робити їх темою для нашого листування. Хоч які ми подруги з нею, та тримаємо при собі все, що стосується ваших недоліків і вад, ба більше, й самі б про них не хотіли б знати, якби була така змога!
– Не набридай мені цими балачками: ти ніколи не доб’єшся цим нічого хорошого. Будь зі мною терплячою, мирися з моєю слабкістю і роздратованістю, аж поки я одужаю від цієї лихоманки, і тоді ти знову побачиш мене бадьорим і люб’язним, яким я був завжди. Чому ти не можеш бути такою ж ніжною і доброзичливою, як останнього разу?
– Я сама себе обманювала, гадаючи, що тобі було соромно, і сподівалася, що ти ніколи не повториш їх знову; але тепер ти не залишив мені надії!
– Мій
Відтоді я щомога стримувала свої сльози та пристрасті. Я вже не умовляла його, бо бачила, що це марно: Господь міг би збудити це байдуже серце і прогнати пітьму з його душі, але мені це було не під силу. Його кепський настрій, який він зривав на людях, що не могли захистити себе, ще обурював мене, і я намагалася гамувати його, та сама терпіла ті вибухи зі спокійною стриманістю. Я ретельно дбала про його бажання і розваги, але, визнаю, вже не з тією відданою ніжністю, що раніше, адже я більше не почувала її; крім того, у мене було моє нездорове дитя, заради якого я безстрашно зустрічала докори і терпіла характер його безпричинно вимогливого батька.
Артур від природи не сварливий і не дратівливий, він настільки далекий від цього, що навіть смішно було бачити його в такому примхливому й нервовому стані; втім, його характер поступово поліпшувався в міру того, як відновлювалось його тілесне здоров’я. На жаль, це відбувалося не так швидко, як мені хотілося, тому що він страшенно приохотився до вина – воно було для нього вже чимось більшим, ніж просто додатковим засобом для світської розваги: вино стало для нього важливим джерелом задоволення. Охоплений депресією, він зробив би його своїми ліками і підтримкою, своїм утішителем і відпочинком, своїм другом і в такий спосіб опускався б глибше й глибше, аж назавжди залишився б у тій безодні, до якої потрапив. Але я вирішила, що поки у мене є хоч якийсь вплив на нього, такого не буде, й хоча я не могла перешкодити йому пити більше, ніж треба, все ж таки завдяки незмінній наполегливості, доброті, твердості та пильності шляхом умовлянь мені вдалося вберегти його від цієї огидної схильності, такої підступної, невблаганної й катастрофічної за своїми наслідками.
І тут не слід забувати, що я неабияк зобов’язана його другові містеру Гаргрейву. У той час він частенько навідувався до Грасдейлу й обідав з нами, тож Артур охоче махнув би рукою на розсудливість та пристойність і влаштовував би «славну нічку», якби того забажав його друг, а всі мої зусилля пішли б у нівеч. Спочатку я так боялась цього, що якось наодинці зізналася йому про Артурову схильність і висловила надію, що він не заохочуватиме його до пияцтва. Він був задоволений такою довірою і, звичайно ж, не зрадив її. За кожної нагоди його присутність слугувала скоріше стримуючим фактором для господаря дому ніж підбурюванням до подальшої нестриманості; йому завжди вдавалося вчасно випровадити його з їдальні – якщо Артур не реагував на фрази: «Я не повинен затримувати тебе і змушувати твою дружину чекати» або «Ми не повинні забувати, що місіс Гантингтон сама», то Гаргрейв наполягав на тому, що вже пора закінчувати обід, і господар дому змушений був слухатися його. Відтоді я звикла сприймати містера Гаргрейва як справжнього друга сім ї й безпечного товариша для Артура, здатного піднімати йому настрій і рятувати від нудьги, а також як свого союзника, тож я була вдячна за це й за першої ж нагоди заявила, що зобов’язана йому; та коли я так учинила, серце підказало мені, що це неправильно, й моє обличчя зашарілося від його серйозного пильного погляду, а вдячність мою він так сприйняв, що мої погані передчуття подвоїлися. Він радів, що прислужився мені, та ця втіха поєднувалася з жалем до мене і співчуттям до себе самого – не знаю, що було його причиною, бо я не питала про це й не дозволяла йому звірятися зі свого лиха. Його зітхання і натяки на ледь стримуване страждання, здавалось, йшли від надміру почуттів, та він повинен був або тримати їх при собі, або зітхати до якоїсь іншої жінки. Мені здавалося неправильним, що між чоловіковим другом і мною мала існувати якась таємна угода, в яку мого чоловіка не було посвячено і об’єктом якої був саме він. Аж згодом я подумала: «Якщо це таки неправильно, то винен у тім Артур, а не я».