Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– Якщо я пробачу, ти повториш цей злочин.

– Я присягаюся…

– Не присягайся; я прийму на віру твоє слово так само, як і твою клятву.

– Тоді випробуй мене, Гелено: от пробач мені на цей раз, і ти побачиш! Ну ж бо, я в пекельних муках, поки ти не скажеш своє слово.

Я нічого на сказала, а натомість поклала руку йому на плече і поцілувала його в чоло, а потім розплакалася. Він ніжно обійняв мене, й відтоді ми з ним були добрими друзями. Він більше не впивався за столом і був тактовний із леді Лоубаре. Наступного дня він тримався від неї на максимально можливій відстані, яка не дозволяла звинуватити його в порушенні правил гостинності, а надалі був дружнім і ввічливим, але не

більше – принаймні у моїй присутності, хоча, гадаю, і весь інший час також, бо вона ходить невдоволена, а лорд Лоубаре зробився веселішим і щирішим у стосунках з господарем дому, ніж до цього. Але я буду рада, коли вони нарешті поїдуть, бо у мене так мало любові до Анабелли, що мені дуже складно бути із нею ввічливою, а оскільки поміж гостей вона тут єдина жінка, то нам неминуче доводиться збувати час удвох. Наступного разу, коли місіс Гаргрейв відвідає нас, я вітатиму її приїзд як справжнє полегшення. У мене велике бажання попросити Артурового дозволу запросити цю літню леді побути з нами, доки наші гості не поїдуть. Гадаю, так я і зроблю. Вона сприйме це як знак уваги, і хоча я отримую не таке вже й велике задоволення від її товариства, вона стоятиме поміж мною і леді Лоубаре.

Перша нагода побути удвох після того нещасного вечора випала нам наступного дня через годину або дві після сніданку, коли джентльмени подалися на полювання. Дві чи три хвилини ми сиділи мовчки. Вона займалась своєю роботою, а я читала газети, які проглянула ще хвилин із двадцять тому. Той відрізок часу був дуже болісний для мене, і я гадала, що для неї він ще дошкульніший, та, вочевидь, помилялася. Вона перша почала розмову і, самовпевнено посміхаючись, мовила:

– Твій чоловік хильнув зайвого учора ввечері, Гелено: він часто так робить?

Кров кинулася мені в обличчя, та я подумала, що нехай вона краще вважає причиною його поведінки вино.

– Ні, – відповіла я, – і більше ніколи не робитиме так.

– Ти вичитала йому наодинці, правда ж?

– Я сказала йому, що мені така поведінка була не до вподоби, і він обіцяв мені, що таке не повториться.

– Здається, сьогодні він був якийсь пригнічений, – продовжувала вона, – а ти, Гелено? Ти плакала, я ж бачу – це наш чудовий засіб, сама знаєш. Та чи завжди це спрацьовує?

– Я ніколи не плачу з якоюсь метою і не розумію, як хтось може це робити.

– Ну, не знаю: особисто в мене ніколи не було нагоди випробувати це; та якби Лоубаре дозволив собі таке з якоюсь жінкою, то я змусила б його самого плакати. Мене не дивує, що ти сердишся, бо свого чоловіка я так провчила б, що він нескоро зміг би це забути і надалі не втнув нічого подібного – я добре вишколила його.

– А ти впевнена, що не приписуєш собі забагато заслуг? Я чула, що лорд Лоубаре вже славився якийсь час своєю стриманістю щодо спиртного ще до того, як ти за нього вийшла, і зараз теж не п’є.

– О, ти маєш на увазі вино – так, у цьому плані немає чого боятися. А щодо залицянь до інших жінок, то тут теж немає причин для занепокоєння, бо він обожнює навіть землю, по якій я ступаю.

– А ти певна, що заслуговуєш на це?

– Хтозна. Ти ж знаєш, Гелено, що жінки – грішні створіння й не заслуговують на те, аби їх обожнювали. А ти певна, що твій любий Гантингтон заслуговує на те кохання, яке ти йому даруєш?

Я не знала, що на це відповідати. У мене всередині палав гнів; але я опанувала його і, закусивши губу, вдала, ніби займаюся своєю справою.

– Хоч як би там було, – знову почала вона, – та ти можеш втішатися думкою, що гідна того кохання, яке він дає тобі.

– Ти мені лестиш, – сказала я, – але я можу принаймні спробувати бути гідною його кохання.

А потім змінила тему розмови.

Розділ XXVIII

25-е

грудня. – Минулого Різдва я була нареченою, серце моє було наповнене блаженством і палкими надіями, хоча й недобре я передчувала. Тепер я дружина: моє блаженство зменшилося, та не згасло; моїх надій поменшало, але вони не зникли зовсім; мої побоювання зросли, та ще не повністю підтвердились; і, дяка Богові, я вже стала матір’ю. Бог послав мені душу, щоб я виховувала її для небес і черпала в ній нове, спокійніше блаженство.

25-е грудня 1823 року. – Минув ще один рік. Мій маленький Артурчик живе і процвітає. Він здоровий, але не міцний, повний ніжної грайливості й жвавості, вже люблячий і сприйнятливий до пристрастей і емоцій, які він ще довго буде не в змозі висловити. Він нарешті завоював серце свого батька, й зараз мене постійно переслідує страх, щоб його не зруйнувала нерозважлива батькова поблажливість. Але я маю остерігатися і власної слабкості, бо й не здогадувалася до цього часу, як можуть зіпсувати батьки свою єдину дитину.

Я тішуся своїм сином, бо (німому паперу я можу зізнатись у цьому) майже не маю втіхи від свого чоловіка. Я ще кохаю його, і він по-своєму кохає мене, – та це кохання так відрізняється від тієї любові, яку я могла б дати і яку сама сподівалася отримати! Як мало симпатії поміж нами, стільки думок і почуттів ув’язненні в моїй душі, а значна частина вищої і кращої моєї сутності насправді незаміжня – і приречена або черствіти у тьмяній напівтемряві самотності, або ж вироджуватися й гинути через відсутність живлення у цьому нездоровому ґрунті! Але, повторюю, я не маю ніякого права скаржитися, лише кажу правду і хочу побачити, чи якась страшніша правда не заплямує в майбутньому ці сторінки. Вже минуло два роки, як ми разом; певно, «романтика» нашої прихильності одне до одного вже виснажилася. Я спустилась зараз на найнижчий щабель в Артуровій любові й виявила всі вади його природи: якщо в ній і будуть якісь подальші зміни, то тільки на краще, оскільки ми дедалі дужче звикаємо одне до одного – ми просто не зможемо опуститися нижче. І я зможу непогано впоратися з цим.

Артур непогана людина: у нього є чимало гарних якостей, але він нестриманий, позбавлений високих прагнень, ласолюб, полюбляє тілесні втіхи, і його поняття про подружні обов’язки та комфорт не збігаються з моїми. Дружину він розглядає як істоту, що віддано кохає лише одного, постійно сидить удома, чекаючи на свого чоловіка, розважає його і виконує всі забаганки, аби йому було комфортно, а коли він відсутній, то вона має дбати про його інтереси і терпляче чекати на його повернення, хоч би чим він там займався під час відсутності.

Навесні він оголосив про свій намір поїхати до Лондона: його тамтешні справи вимагають його присутності, сказав він, і їх не можна більше відкладати. Він висловив свій жаль з приводу того, що мав покинути мене, але сподівався, що я розважатимуся з дитиною.

– Але навіщо мене покидати? – запитала я. – Адже я можу поїхати з тобою.

– Ти ж не братимеш це дитя до міста?

– Візьму. А чом би й ні?

Про це не могло бути й мови: міське повітря, сказав він, зашкодить і дитині, й мені; крім того, доведеться рано вставати й пізно лягати, та й взагалі, все там буде вельми проблематичне, шкідливе й небезпечне. Я заперечувала, бо здригалася на саму думку, що доведеться відпустити його самого, і пожертвувала б майже всім, що стосувалося мене самої й дитини, аби запобігти цьому; але наприкінці він відверто і трохи роздратовано сказав мені, що мій супровід недоречний: він стомився від безсонних ночей, від галасу дитини і хоче відпочити. Я запропонувала пожити в окремих покоях, але йому це не сподобалося.