Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– Таж ви неправильно мене зрозуміли! – вигукнув я. Потім відчинив вікно, підняв квітку, що лежала на снігу, і подав їй.

– І це вас задовольнить? – запитала вона, тримаючи квітку у руці.

– Звісно, – відповів я.

– Ну, тоді беріть.

Я палко притис її до уст і поклав за пазуху, а місіс Гантингтон тим часом спостерігала за мною із саркастичною усмішкою.

– То що, ви вже йдете? – поцікавилась вона.

– Піду, якщо… якщо повинен!

– Ви змінилися… гордим стали або надто вже байдужим.

– Я

не став ні тим, ні іншим, Гелено… місіс Гантингтон. Якби ви могли заглянути в моє серце…

– А чому ви називаєте мене місіс Гантингтон? Чому не називаєте Геленою, як раніше?

– Гелено… люба Гелено! – прошепотів я.

– Квітка, яку я вам дала, була символом мого серця, – мовила вона. – І що ж, її ви заберете, а мене покинете тут саму?

– А чи віддасте ви мені свою руку, якщо я попрошу?

– Невже я так мало сказала? – із чарівною усмішкою відповіла вона.

Я ухопив її руку і хотів був поцілувати, але раптом зупинився і сказав:

– А чи зважили ви всі наслідки?

– Гадаю, зважила, а то не запропонувала б себе чоловікові, що надто гордий, аби узяти мене, або надто байдужий, аби потурбуватися про те, щоб його кохання переважило мої земні статки.

«Яким же безглуздим бовдуром я був!» – подумалося мені.

– Аби тільки ви не пошкодували про це! – сказав я уголос.

– То буде ваша вина, – відповіла вона. – Я ніколи не пошкодую, хіба що ви гірко розчаруєте мене. Якщо ви не певні в моєму коханні, то йдіть собі.

– Янголе мій, люба моя Гелено! – вигукнув я, цілуючи її руку й обіймаючи її за стан. – Якщо все залежить від мене, то ти ніколи не пошкодуєш. Але що скаже твоя тітка?

– Моя тітка ще не повинна про це знати, – відказала вона. – Такий крок видасться їй необдуманим, бо вона не має уявлення, як добре я тебе знаю, – вона повинна познайомитися з тобою ближче й полюбити тебе. Після сніданку ти маєш покинути нас. Навесні ти приїдеш і пробудеш тут довше, розвиваючи ваше знайомство, і я знаю, що ви сподобаєтеся одне одному.

– А потім ти будеш моєю! – мовив я, раз у раз цілуючи її в уста, бо зараз був такий сміливий та швидкий до діла, як раніше був соромливий і стриманий.

– Ні, це станеться за рік, – відповіла вона, обережно звільняючись від моїх обіймів, та ніжно стискаючи мою руку.

– Цілий рік! О Гелено, я не можу чекати так довго!

– А де ж твоя вірність?

– Я не зможу витерпіти такої довгої розлуки.

– Це не буде розлукою: ми писатимемо одне одному щодня, а часом і зустрічатимемося. Мені й самій не хочеться чекати, та я повинна порадитися зі своїми друзями про те, коли призначати весілля.

– Твої друзі будуть проти.

– Вони не дуже заперечуватимуть, любий Гілберте, – сказала вона, цілуючи мою руку, – просто не зможуть заперечувати, коли познайомляться з тобою, а якщо зможуть, то, значить, вони несправжні друзі. Тепер ти задоволений?

– Хіба

можу я бути незадоволеним, якщо ти кохаєш мене? А ти справді кохаєш мене, Гелено? – запитав я, бажаючи почути це з її вуст.

– Аби ти кохав мене так, як я тебе кохаю, – пристрасно відповіла вона, – то ніколи не зважав би на моє багатство, бо найбільші земні блага – ніщо в порівнянні з єдністю люблячих сердець!

– Але це завелике щастя, – сказав я, знову обіймаючи її, – я не заслужив його, люба… чим довше мені доведеться чекати, тим більшим буде мій страх, що хтось украде тебе в мене – і подумай, за рік може трапитися тисяча речей! – я весь цей час буду немов у лихоманці від постійного жаху і нетерпіння. Крім того, зима – така похмура пора року.

– Я теж про це думала, – поважно відказала вона, – тож не виходитиму заміж узимку…

– То, може, поберемося навесні?

– Ні, ні… краще восени.

– А, може, влітку?

– Ну гаразд, наприкінці літа. До кімнати увійшов Артур.

– Мамо, я не знайшов книгу там, де ти звеліла мені шукати її, – (у маминій посмішці було щось розуміюче, що ніби казало: «Так, любий, я знала, що ти не зможеш»), – та Рейчел нарешті розшукала її. Погляньте, містере Маркгам, це природознавство, а в ньому змальовані всі птахи й звірята!

Ми сіли за столом і почали розглядати малюнки. Якби Артур прийшов на хвилину раніше, то я не дуже був би радий йому, та зараз я тішився його товариством: то був син моєї любої Гелени, а отже і мій – відтоді я так і ставлюся до нього. Той хлопчик уже став гарним юнаком, і зараз мешкає у маєтку Грасдейл зі своєю молодою дружиною, яка колись була веселою маленькою Геленою Гатерслі.

Ми не встигли проглянути й половини книги, як з’явилася місіс Максвел, аби запросити мене на сніданок. Від холодних, стриманих манер цієї пані мені було незатишно, та я доклав усіх зусиль, аби догодити їй, і, гадаю, досягнув успіху в цьому, бо під час розмови вона пом’якшала, а коли я збирався у дорогу, люб’язно попрощалася зі мною, висловивши сподівання незабаром знову мати задоволення бачити мене.

– Хочеш поглянути на оранжерею тітчиного зимового саду? – запитала Гелена, коли я підійшов прощатися з нею, прикликавши на допомогу все своє самовладання.

Я охоче скористався тим відстроченням і пройшов за нею до великої скляної оранжереї, де цвіла сила-силенна квіття.

– Моя тітка надзвичайно любить квіти, – сказала Гелена, – і Стенінглі любить теж: я привела тебе сюди, аби попросити, щоб цей маєток залишався її домом, поки вона житиме, а також аби ми жили з нею, бо їй буде шкода втратити мене, – якщо її покинути саму, вона пропаде.

– Ради Бога, люба, ти можеш що завгодно робити зі своєю власністю! Ми житимемо разом і ніколи не розлучатимемося. Я люблю її заради тебе, тож її щастя буде так само дороге для мене, як і щастя моєї матері.