Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– Де це Стенінглі? – зрештою запитав я.

– У графстві Н., – була коротка відповідь, і в манері, з якою це було сказане, було щось таке холодне і сухе, що я утримався від того, аби вимагати адресу.

– Коли вона повернеться до Грасдейлу? – було моє наступне питання.

– Не знаю.

– А нехай йому дідько! – пробурмотів я.

– Чому, Маркгаме? – з невинним подивом поцікавився мій співрозмовник.

Але я нічого не сказав, лиш кинув на нього похмурий зневажливий погляд, а він одвернувся і, всміхаючись, почав розглядати килим, потім спробував завести бадьору дружню бесіду, але я був занадто знервований, аби патякати з

ним, і невдовзі пішов додому.

Розумієш, Лоренс і я не можемо добре ладнати один із одним – ми чутливі до образ. Це неприємна річ, Гелфорде, оця чутливість до образ, яких ніхто не збирався завдавати. Зараз я вже не потерпаю від цього, не приймаю їх близько до серця і можу сміятися і з Лоренса, і з себе.

Зустрілися ми з ним аж на початку червня, на сінокосі.

– Давненько я тебе не бачив, Маркгаме, – сказав він після того, як ми обмінялися першими кількома словами. – Ти що, вже ніколи не збираєшся заїжджати до Вудфорду?

– Якось заїхав, та тебе не було.

– Мені було шкода, що так сталося, але ж це було вже давно; я сподівався, що ти знову заїдеш, і ось я сам приїхав із візитом, а тебе немає, як це зазвичай і буває, а то я із радістю заїжджав би частіше; але, вирішивши побачитися із тобою, я залишив свого поні на стежці між живоплотами, а сам перебрався через огорожу і рів, аби дістатися до тебе, – річ у тому, що я збираюся покинути Вудфорд і, можливо, не матиму задоволення побачити тебе знову протягом місяця чи двох.

– Куди ти збираєшся?

– Спершу до Грасдейлу, – відповів він зі слабкою посмішкою, яку охоче стримав би, якби міг.

– До Грасдейлу! То вона там?

– Так, але за день чи два вона покине його, аби супроводжувати пані Максвел до Ф., і я поїду з ними (у той час Ф. був тихим, проте респектабельним курортом: зараз його відвідує значно більше людей).

Лоренс очікував, що я скористаюся нагодою, аби передати якесь повідомлення його сестрі; гадаю, він узявся б доставити його без будь-яких істотних заперечень, якби тільки в мене вистачило здорового глузду попросити його про це. Та я промовчав і вже після того, як він пішов, побачив, яку нагоду я втратив, і пошкодував за нею.

Він повернувся десь у другій половині серпня. Двічі чи тричі він писав мені з Ф., але в листах розводився про загальні речі або про дрібниці, до яких мені не було ніякого діла, а про сестру майже й не згадував. Коли він повернувся, то був так само неговіркий, як і в листах. Казав, що його сестра отримала значну користь від перебування у Ф., що її син почувався цілком здоровим і що вони з місіс Максвел повернулися до Стенінглі й пробули там щонайменше три місяці. Втім, не буду змальовувати свою досаду, свої очікування та розчарування, а краще згадаю про інших героїв цієї історії.

Ще до смерті містера Гантингтона леді Лоубаре втекла з іншим коханцем на континент, де, збувши певний час у безоглядній веселості та розпусті, вони посварилися і розійшлися. Вона зі шкіри пнулася, щоб справити враження у світських колах, та роки минали, грошенята витрачалися, і зрештою вона померла в цілковитих злиднях і в боргах. Хоч, може, це й чутки, і вона й досі жива, бо її рідня й знати не хоче про неї. Лорд Лоубаре відразу ж розлучився з нею і одружився вдруге. То було правильне рішення, бо він не створений для самотнього життя. Ніякі суспільні інтереси, ніякі честолюбні проекти, ніяка дружба не могли компенсувати йому відсутності хатнього затишку і дбайливої дружини. Він мав сина і дочку, але нещасна

маленька Анабелла нагадувала йому про їхню матір. Він змушував себе ставитися до неї з батьківською добротою, але надто вже картав себе за неприязнь до цього невинного створіння і надто вже велика була його спокуса повернутися до згубних звичок минулого життя, щоб можна було вважати його щасливою людиною.

Одружившись удруге, він геть змінився. Вибір його був такий несподіваний, що дехто навіть кепкував із нього. Його дружина не відзначалася ні красою, ні багатством, ні великим розумом, зате їй притаманний був здоровий глузд, чесність, доброзичливість і веселий характер. Вона стала доброю матір’ю для дітей і неоціненною дружиною для його світлості. Він вважав її надто доброю для себе, розглядав, як дарунок небес, робив усе, аби відплатити за те добро, яке вона приносила йому, тож вона була найщасливішою дружиною в Англії, а хто в цьому сумнівається, то нехай будуть вдячні, якщо отримають у шлюбі бодай половину того щастя, якого зазнав лорд зі своєю дружиною.

Якщо тебе цікавить доля того негідника Гримзбі, то можу сказати лише те, що він дедалі глибше занурювався у розпусту, спілкувався з щонайгіршими покидьками і врешті у п’яній сварці його убив хтось із приятелів, якого він обдурив під час гри.

Містер Гатерслі ніколи не забував про своє рішення стати порядним чоловіком і добрим християнином, а хвороба і смерть містера Гантингтона так вразили його, що він назавжди зрікся своїх згубних звичок. Він переселився до маєтку і почав займатися хліборобством, розведенням коней і рогатої худоби, а для врізноманітнення часом ходив на полювання та спілкувався з приятелями і своєю щасливою дружиною, яка тепер довіряла йому й кохала його як ніколи. Його батько був банкіром; помер він кілька років тому, залишивши синові все своє багатство, тож Ральф Гатерслі дістав змогу вкласти той маєток у свою улюблену справу і, як ти знаєш, у всіх усюдах славиться зараз своїм кінним заводом.

Розділ LI

А зараз повернімося до одного тихого холодного грудневого полудня, коли перший сніг тонким шаром лежав на ланах і скутих морозом дорогах, запорошивши глибокі колії, що їх залишили у скам’янілій грязюці ридвани і брички. Я був у гостях у нашого вікарія і повертався додому в супроводі панни Елізи Мілворд. Той візит був необхідністю, бо вчинив я його, щоб догодити матері, а сам навіть дім той ненавидів – не лише тому, що почував неприязнь до Елізи, а ще й через те, що не пробачив старому священикові за його погану думку про місіс Гантингтон, бо хоча він і визнав, що помилявся, та й досі вважав, що вона вчинила недобре, покинувши чоловіка: мовляв, це було порушенням подружніх обов’язків. Втім, зараз мова йде не про нього, а про його дочку Елізу. Я вже прощався із вікарієм, аж вона увійшла до кімнати, і я побачив, що вбрана вона для прогулянки.

– Я саме збиралася відвідати вашу сестру, пане Маркгам, – мовила вона, – тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас додому. Мені подобається мати компанію, коли виходжу на прогулянку, – а вам?

– Якщо це приємна компанія.

– Таж певно! – лукаво посміхаючись, відказала та панна. І ми разом вийшли з її дому.

– Як ви гадаєте, застану я Розу вдома? – запитала вона, коли ми зачинили садові ворота і подалися на Лінден-Кар.

– Гадаю, застанете.

– Вірю, що застану, бо в мене є для неї трохи новин – звичайно, якщо ви мене ще не випередили.